Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших
Шрифт:
— Так, — одповів Гаррі. — Ти вгадав. Але я більше не хочу мати діла з грабіжниками. Я подарую «Альбо» Радянському Урядові — а поки що я стану під цей прапор із вами.
Мартин міцно стиснув йому руку.
— Ми ще поговорим з тобою на дозвіллі, про що говорили вчора вночі. А тепер ставай усередину. Тобі все-таки не треба занадто показуватися на очі.
Гаррі спинився й пропустив повз себе кілька рядів. У цій самій хвилі дорогу процесії перетяв автомобіль. Грубезний, мов беркширський кнур, чоловік кинув недбалим оком на процесію і зник у завулкові. Шрам на Мартиновім обличчі налився кров'ю. Він уп'явся оком у товсту фігуру й закляк на місці. З заднього ряду на нього наскочив чоловік. Мартин струсонувсь, мов вилізши з води, та й пішов уперед.
В автомобілі сидів Лейстон. Молодий доцент із Найвищого Наукового Інституту шифрованою телеграмою оповістив його про винахід протеїну. Лейстон вирішив сам своєю особою купити винахідця вкупі з його препаратом. Крім того, йому набридло в Парижі. Чоловік, що показував штуки за віконцем, щез, і Дювер'є не знайшов поки що другого. Лейстонові й на думку не спадало, що в процесії дикунів іде винахідець штучного білка. Він простував до Мессебі...
Похід наближався до сірчано-квасного заводу. На чверть милі навкруги все залізо, всі наконечники для стріл були вкриті рудавою лускою. Тоні заздалегідь схотілося чхати, згадавши про завод. Він бавився, наступаючи на наконечники для стріл, що ламались під ногою, наче суха трава. З-за робітничих халабуд уже вистромлялися величезні голі дерева, що курились на обрубанім верхів'ї білими хмарками.
Тоні чхнув уперше. З завулка показалися інші племена й приєдналися до походу. Над ними лопотіли в вітрі такі самі червоні банани. Тоні почав раз у раз чхати й смикнув першого батька за одіж, щоб не йти до чортового заводу, але той суворо подивився на Тоні й рукою наказав йому йти. У Тоні очі почали точитись водою, наче стояв він коло вогню. Але він знав твердо, що батько знає, що треба робити, і мужньо йшов далі, хоча чхав раз у раз, чхнув далеко більше разів, ніж у нього було пальців на руках та на ногах, і йому дуже хотілося їсти... Раптом почало гриміти, хоч небо було ясне. Гриміло з того місця, де було багаття, з білого диму. Люди з зойком падали, вражені блискавкою. Деякі одбігли геть, перший батько витяг з-за пасу якусь чорну коробку й почав пускати з неї дим. З-за багаття вибігли білі з кавунами на голові, ті самі страшні білі, що спалили халабуду, де жив Тоні на острові, й забили його родичів. Тоні жахливо заверещав і хотів тікати. Але він згадав про батька, міцно схопив його за одіж і тримався, щоб не втікти. Білі вбивці схопили його, оді-рвали од батька й повели, підштовхуючи дубинами в спину. Тоні оглянувся. Червоний лист лежав долі, за ним вели ще багатьох людей, обличчя їм було скривавлене й подряпане.
— Тоні, синку, не бійся, — сказав батько язиком, бо руками він молився до неба. Тоні ще раз жалібно зойкнув і скорився своїй участі.
Розділ 6
КОРОЛЬ У КОЛОДКАХ
Страйкарі й Тоні в тюрмі. Тюремна годівля. Округлі москіти. Запах пальмового соку. Що буде зроблено з Гаррі. Малайський Уленшпігель. Хлопчиків барабан. Штанці з ґудзиками на половинах. Король у колодках. Акції Хемтресту Америки падають. Льокай професора Мессебі. Білявий чоловік. Констебль ірландець. Серджент лається на всі заставки. Хто найдужчий? Нелюдська мова.
З поліцейського району їх одведено до тюрми й посадовлено в спільну камеру. Тоні ввесь час, міцно вчепившися в Мартинів рукав, тримався коло нього, і салдати їх не розлучали. З шоколадного Тонієвого обличчя котились великі краплини поту. Проте ж він таки нічого не розумів і досі, і коли складали протокола, то Мартинові доводилось за нього одповідати.
В тюрмі було не так уже й погано. Правда, їсти давали дуже обмаль і все одне й те саме. Це була гаряча юшка, трішечки присолена й трішечки масна. Тоні спостеріг, що вранці звали її кавою, опівдні супом, а ввечері чаєм. А втім, ніякої різниці між цими трьома стравами на смак не було, хіба що вранці та ввечері юшка була, на превеликий жаль, несолона. До юшки давали шматок хліба, який можна було їсти, тільки розмочивши його в чаєві чи в супові. У хлібі були соломини й навіть невеличкі трісочки — це нагадувало Тоні його рідний острів.
Зате роботи не було на початку майже ніякої, та й не смерділо дохлими шакалами. Пахло тільки гноєм, але Тоні призвичаєний був до цього запаху. Не було ще сонця, і це вже було зле.
Зате була одна річ, що зразу ж таки нагадала Тоні його батьківщину. Це були москіти — правда, не такі як удома — вони не літали й не бриніли над вухом, а ховалися в шпарках поміж деревом. Та й кусалися вони як слід. Тоні довго не прокидався, але врешті вони таки його розбуркали.
Він ловив москітів — вони були кругленькі й червоні — а роздушивши їх, Тоні почував запах пальмового соку — не того, що він пив у Лондоні за обідом, а того, що ним частували матроси з кораблів.
Перший батько, побачивши, як Тоні полює за москітами, сказав: «Добре, Тоні!», і Тоні почав іще пильніш їх винищувати. Він подавив їх стільки, що пахощі пальмового соку перебили запах гною, і Тоні дуже скортіло випити пальмового соку. Але перший батько сказав, що виходити зась, і Тоні знову заходився бити москіти. Перший батько розмовляв з другим батьком і ще з якимось чорним чоловіком, чорного чоловіка вразила в руку блискавка, і його щодня кудись забирали. Він вертався з рукою, перев'язаною білою стрічкою.
— Гаррі, друже мій, — сказав Мартин. — Ти добре зробив, що знищив свої папери, але раніш чи пізніш вони тебе знайдуть. По-перше, вони колись побачать, що ти перефарбований. По-друге, вони звірять тебе з усіма фотографічними картками злочинців, а також із карткою злочинця Гаррі Руперта, що «Альбо» винайшов. На картці ж не дуже-то велика різниця буває між брунетом і блондином, а що ти трохи рудавий, то й зовсім різниці не буде.
— Я це знаю, — одказав Гаррі, — але що його мені робити, я й досі не міг надуматись. Рецепти я всі познищував.
— Вони зуміють витягти рецепти в тебе з язика. Ти з Америки, і знаєш, що в них є для цього засоби.
— Уряд не спиниться ні перед якими засобами в таких важливих справах, сказав мені професор Мессебі, — одповів Гаррі. — Інакше кажучи, мене або вб'ють, або витягнуть з мене все, що треба.
— Ти помиляєшся, — сказав Мартин похмуро. — З тебе спочатку витягнуть рецепта, а після, а після — тебе вб'ють. Ніяких або — або тут немає. Все цілком ясно!
— Йому хоч як, а треба тікати, — сказав Джемс.
— Так, йому треба тікати. Це можна буде зробити тоді, як нас поведуть на роботу. Він тікатиме — в нього стрілятимуть; він або втече, або його застрелять. І в тім і в другім разі рецепт не дістанеться грабіжникам. Гаррі, сину мій, товаришу наш...
Раптом Мартин перебив.
— Я знаю, що мені треба робити! — просто сказав Гаррі.
— Ех, якби ж то я знав хемію! — сказав Джемс. — Я міг би тоді зберегти рецепт у голові.
В цю мить двері розчинилися, і приведено нового заарештованого. Це був низенький, білявий чоловік з гострими очима. Засмагла, трохи не бура шкура на його обличчі якось дивно контрастувала з білявим волоссям, що рівними пасмами звисало йому на лоба. Йому показано на ліжко, і він, не промовивши ані слова, ліг коло Мартина на дошки горілиць.