Пригоди Румцайса

Чтвртек Вацлав

— Таку яблуню і я хотів би мати, — заздро зітхнув їчинський князь, аж його атласний каптан взявся брижами на плечах.

Почула це княгиня, покликала лакея Фріцека і звеліла йому:

— Поїдеш у Відень і принесеш зернятко з яблуні його імператорської величності. Більше нічого в мене не питай, а вправляйся сам.

Фріцек приїхав до Відня, але й гадки не мав, як узятися до діла. Став він проти палацу і так стояв три дні. На четвертий день відчинилося в палаці вікно. До вікна підійшов імператор: він гриз

яблуко. Фріцек показав йому язика. Його імператорська величність розгнівався, затупав ногами і пошпурив яблучним качаном у Фріцека. А той вхопив качан, загорнув у шовкову хусточку і мерщій поїхав назад до Їчина.

В Їчині вже чекала княгиня із садівником. Садівник вибрав із качана зернятко, і княгиня віднесла його на срібній тарілці панові князю.

— Мон шер, я несу вам імператорське зернятко!

Князь аж гикнув з радощів, що й у нього буде така яблуня, як у імператора. Ту ж мить звелів подати собі срібну лопату, власноруч викопав у саду ямку і посадив туди зернятко.

Потім слуги принесли стілець, пан князь сів і оголосив, що чекатиме, аж поки дерево виросте і на ньому достигне перше яблуко.

— Зброяреві Галіржу накажіть, хай віділлє гармату, щоб було з чого дати салют, коли яблуко почервоніє. А мені швидше принесіть ножа.

Віддавши ці накази, князь сів поряд із княгинею над загорненою ямкою і став чекати.

Але рослини ростуть не за панською волею, а за своєю. Увечері впала роса, і пана князя та княгиню обвіяло холодом. Князь устав із стільця і сказав:

— Треба знайти когось, хто б наказав цій яблуні рости швидше.

А в ту пору Румцайс саме був у велетня Цумштайна — перевіряв, чи той чесно лежить на військовому плацу, чи не крутиться там.

Повертаючись додому, зустрів Румцайс дивного чоловіка. Шапка в нього була плисковата, як млинець, і на шворці, а куртка розшита сріблом.

— Ти надто химерний птах для нашої гіллячки, — мовив Румцайс. — Хто ж ти такий будеш?

Незнайомець клацнув пальцями, і в повітрі посипалися іскри й злегка загримів грім.

— Я дон Міракль, чарівник, — сказав він.

— А що ти тут робитимеш? — питає далі Румцайс.

— Хто що накаже, — відповів дон Міракль, похапав усі іскри в жменю і сховав їх разом із громом у кишеню.

— Хотів би я перевернути тобі задом наперед дорогу під ногами, — сказав Румцайс. — Та нехай, побачимо, що далі буде.

Дон Міракль ще не проковтнув першого шматка в корчмі «Місто Гамбург», а баби-плітухи вже донесли княгині, що до Їчина прийшов чоловік, який може зробити що завгодно. Княгиня наказала через Фріцека, щоб дон Міракль негайно з'явився до замку. За хвилину той постав перед очі пана князя.

— Тут закопане зернятко, — промовив пан князь, показавши на ямку.

Але дон Міракль відповів:

— Вже ні!

Він нишком ворухнув

мізинцем, і з ямки вмить виткнувся зелений паросток.

Не встигли пан князь та княгиня і оком змигнути, як там уже росло деревце.

У пана князя і княгині аж голови пішли обертом. І вже зовсім вони зсунулися з глузду, коли деревце зацвіло. Ще хвилина — і на вершечку загойдалося зелене яблучко.

— Хай Галірж швидше роздмухує гніт, щоб не забарився вистрелити з гармати, коли в мене достигне перше імператорське яблуко! — гукнув пан князь.

Та дон Міракль спокійно мовив:

— Далі сам я вже нічого не можу зробити. Кінець — ділу вінець. Щоб яблуко зачервоніло, мусить попрацювати сонце.

— Як же воно працюватиме, коли на ньому хмари, мов перина? — зітхнула княгиня.

Дон Міракль змахнув руками проти неба. І ви б побачили, що після цього зробилося! Хмари враз розсунулись і стали в коло, а в тому колі засяяло гаряче сонце. Вітер утік подалі, і вже ніщо не заважало сонцю світити на Їчин.

Дон Міракль дивно посміхнувся й солодко-підступно промовив:

— Так триватиме три тижні, й імператорське яблуко зачервоніє для пана князя, як кардинальська мантія.

Всі ці дні сонце, наче вогненне око, світило з хмар, не заходячи й на хвилину. І настала в Їчині така страшна спека, що вся вода парою знялася до неба, ні в кого не лишилося слини, і язики в людей стали сухі, як підошви. Навіть залізні півні на флюгерах падали, знепритомнівши від спраги.

— Еге-ге, дорого обійдеться Їчину оте князівсько-імператорське яблуко! — промовив Румцайс і зайшов до корчми «Місто Гамбург». Побачивши дона Міракля, Румцайс ухопив його за руку і повів під дивну яблуню. Там він сказав князю й княгині:

— Якби це яблуко могло достигати від людської дурості, ви б його вже давно з'їли. Та висохнути Їчину на порох через ваші примхи я не дозволю!

Аж тут дон Міракль почав вимахувати руками, притупувати однією ногою, шаркати другою. Враз здійнявся вітер, над яблунею вдарила блискавка й загримів грім.

— А тепер, Румцайсе, я все це пущу на тебе! — вигукнув дон Міракль.

Довелося Румцайсові стрибати, пригинатись і відступати, щоб поплутати блискавкам їхні удари. І прямою дорогою побіг він на військовий плац під Чержовом.

— Вставай, Цумштайне! — закричав він. — Зараз я тобі знову дам роботу!

Велетень Цумштайн зробив крок, ще чверть кроку — вже стояв біля яблуні.

Дон Міракль спершу не знав, що робити, але потім заходився чаклувати так навально, аж мусив допомагати собі коліном.

— Хай грім і блискавка вдарять прямо в Цумштайна! — наказав він бурі.

Та коли блискавки били по велетню, Цумштайн тільки радів:

— Іще! Іще! Іще! І у плече трохи, бо там мені крутить часом!