Пригоди Шерлока Холмса. Том 1

Дойл Артур Конан

— Добре, а що ж сталося, коли містер Віндібенк, ваш вітчим, знову поїхав до Франції?

— Містер Госмер Ейнджел знову прийшов до нас і запропонував мені повінчатися, поки батько не повернувся. Він був страшенно схвильований і змусив мене заприсягтися на Біблії, що я завжди буду йому вірна. Мати сказала, що це з його боку дуже добре, бо це, мовляв, свідчить про його почуття до мене. Мати з самого початку була прихильна до нього, їй він подобався навіть більше, ніж мені. Тоді вони вирішили, що нам слід повінчатися ще цього тижня. Я спитала, як тоді бути з батьком, а вони обоє взялися твердити, щоб я про це й не думала, що батька можна повідомити

й пізніше; а мати додала, що владнає все з батьком сама. Мені це не дуже сподобалося, містере Холмсе. Звичайно ж, смішно просити дозволу в батька, коли він лише кількома роками старший від мене, але я нічого не хотіла чинити потайки й написала йому листа до Бордо, — його компанія має там свій відділ, — проте лист повернувся назад того самого ранку, коли я мала вінчатися.

— То лист не дійшов до нього?

— Ні, сер, він саме тоді виїхав до Англії.

— Он як! Справді не пощастило. То ваше вінчання було призначене на п’ятницю. Воно мало відбутися в церкві?

— Так, сер, але дуже скромно. Воно мало бути в церкві святого Спасителя біля Кінґс-Крос, а потім ми ще мали поснідати в готелі «Святий Панкрас». Госмер приїхав до нас у двоколці, але нас було троє, й він посадив у неї мене з матір’ю, а сам узяв кеб, що стояв тоді на вулиці. Ми першими приїхали до церкви й стали чекати, поки над’їде кеб; та коли він нарешті з’явився, з нього ніхто не вийшов. Візник зліз додолу, заглянув усередину й нікого там не побачив! Візник не міг навіть уявити собі, куди подівся Госмер, адже він бачив його на власні очі. То було минулої п’ятниці, містере Холмсе, й відтоді я жодного разу не зустрічала його і не знаю, що з ним сталося.

— Як на мене, він повівся з вами просто-таки безсоромно, — мовив Холмс.

— Ні, сер! Він був такий добрий, лагідний і не міг отак покинути мене. Цілий ранок говорив, що я маю бути йому вірна, хоч би що сталося; навіть коли відбудеться щось несподіване, я повинна завжди пам’ятати, що заприсяглася перед ним і рано чи пізно маю дотримати свого слова. Дивно якось було чути це вранці перед вінчанням, але те, що сталося, надає ваги його словам.

— Безперечно. То, власне, ви гадаєте, що з ним сталося якесь несподіване лихо?

— Так, сер. Я думаю, що він передчував якусь небезпеку, інакше не говорив би так. І мені здається, що з ним справді щось сталося.

— Але ви не знаєте, що саме?

— Ні.

— Ще одне запитання. Що сказала на це ваша мати?

— Вона розсердилася й сказала, щоб я ніколи й мови про те не заводила.

— А ваш батько? Чи розповідали ви щось йому?

— Так. Він вважає, що з Госмером сталася якась пригода, проте він ще повернеться до мене. Навіщо йому, сказав він, підвозити мене до самісіньких дверей церкви й там покинути? Якби він позичив у мене гроші чи одружився зі мною й перевів мої кошти на своє ім’я, то в цьому ще була б якась рація, але Госмер був такий делікатний щодо грошей і жодного разу не взяв у мене ані шилінга. Що ж могло з ним скоїтися? Чому він хоча б не напише? Я божеволію, я вночі не можу заснути! — Вона дістала з муфти хустинку й гірко заплакала.

— Я візьмуся за вашу справу, — мовив, підводячись, Холмс, — і не маю сумніву, що ми дечого досягнемо. Залиште все це мені і не хвилюйтеся. А найголовніше, забудьте про містера Госмера Ейнджела, наче його ніколи й не було.

— То ви гадаєте, що я більше його не побачу?

— Боюся, що так.

— Але що ж із ним сталося?

— Залиште це питання мені. Я хотів

би мати докладний опис його прикмет і всі його листи.

— Я подала оголошення про нього до «Сетердейс Кронікл», — сказала вона. — Ось вирізка й чотири його листи.

— Дякую. Ваша адреса?

— Кембервел, Лайон-Плейс, 21.

— Адреси містера Ейнджела, як я пам’ятаю, ви не знаєте. А де служить ваш батько?

— У фірмі «Вестхавс і Марбенк», на Фенчерч-стріт. То найбільші постачальники кларету.

— Дякую. Ви дуже чітко виклали мені свою справу. Залиште ці папери тут і пам’ятайте про мою пораду. Забудьте про все це назавжди, щоб воно більш не псувало вашого життя.

— Щиро вдячна вам, містере Холмсе, але це неможливо. Я буду вірна Госмерові. Він ще повернеться до мене.

У простодушній вірі нашої гості, незважаючи на її чудернацький капелюх та простакувате обличчя, було щось справді шляхетне, що викликало до неї повагу. Вона поклала на стіл папери й пішла, пообіцявши, якщо буде треба, завітати до нас іще.

Декілька хвилин Шерлок Холмс сидів мовчки, стуливши кінчики пальців, випроставши ноги й замислено дивлячись у стелю. Потім дістав з полиці стару, засмальцьовану глиняну люльку, що завжди була для нього порадницею, запалив її і вмостився глибоко в кріслі, потопаючи в хмарах сизого диму; обличчя його виглядало якнайбайдужішим.

— Цікава особа ця дівчина, — мовив він нарешті. — Гадаю, що значно цікавіша, ніж її справа, до речі, досить заяложена. Якщо ви зазирнете до моєї картотеки, то знайдете там багато подібних випадків, — скажімо, в Андовері 1877 року та ще в Гаазі щось подібне сталося минулого року. Задум, одне слово, старий, хоч у ньому й було кілька нових для мене дрібниць. Проте сама дівчина набагато цікавіша для спостережень.

— Ви, напевно, побачили в цій історії багато такого, що лишилося для мене невидимим, — зауважив я.

— Не невидимим, а непоміченим, Ватсоне. Ви не знали, на що слід звернути увагу, й не помітили найсуттєвішого. Я ніяк не можу переконати вас, яку вагу має рукав, ніготь великого пальця чи шнурки на черевиках. Що ви можете сказати про цю дівчину? Опишіть її.

— На ній був сірий солом’яний капелюх із широкими крисами та цеглясто-червоною пір’їною. Жакет — чорний, прикрашений візерунком із чорного бісеру. Сукня — брунатна, навіть темно-кавового кольору, з пурпуровою оксамитовою смужкою на рукавах і навколо шиї. Рукавички — сірі, протерті на вказівному пальці правої руки. Черевиків я не встиг розглядіти. У вухах маленькі круглі золоті сережки; одне слово, особа цілком поважна, хоч і дещо проста, невимушена й безжурна.

Шерлок Холмс тихенько заплескав у долоні й засміявся:

— Чудово, Ватсоне, чудово. Ви справді досягли деяких успіхів. Щоправда, найсуттєвіше ви проминули, зате добре засвоїли метод, і око ваше метке на кольори. Ніколи не вірте загальним враженням, друже, а зосереджуйтесь на дрібницях. Я завжди спершу дивлюся на рукави жінки. У випадку з чоловіком краще починати з колін штанів. Як ви помітили, рукава її були облямовані оксамитом, а ця матерія найкраще зберігає сліди. Дві смужки трохи вище від зап’ястків, саме там, де друкарка торкається стола, помітні пречудово. Такий самий слід залишає швейна машина, але тільки на лівій руці, і притому лише зовні, а тут він проходить через усю руку. Потім я глянув на її обличчя й, побачивши слід від пенсне на переніссі, зробив зауваження щодо слабкого зору та друкування на машинці, чим дуже вразив її.