Пригоди Шерлока Холмса. Том 2
Шрифт:
Джозеф Гаррісон поїхав до Вокінґа першим потягом і, оглянувши свою здобич та переконавшися, що вона справді надзвичайно цінна, сховав її, як він думав, у дуже надійне місце; він мав намір за день чи два дістати її звідти й однести до французького посольства чи ще кудись, де йому дали б добру ціну. Проте справа обернулася несподіваним чином. Без усякого попередження його випровадили з кімнати, і з того часу в ній завжди перебували щонайменше двоє, що заважало йому забрати свій скарб. Таке становище, очевидно, страшенно дратувало його. Аж нарешті трапилася нагода. Він спробував залізти туди, однак ваше безсоння зруйнувало всі його наміри. Ви, певно, пам’ятаєте, що не пили того вечора
— Пам’ятаю.
— Гадаю, що він ужив заходів, щоб ліки подіяли краще, і цілком покладався на ваш глибокий сон. Я зрозумів, що він повторить цю спробу, тільки-но буде змога зробити це без ризику. Ваш від’їзд дав йому таку можливість. Щоб він нас не випередив, я цілий день тримав у кімнаті міс Гаррісон. Потім, підкинувши йому думку, що перешкод немає, я сів під кущем, щоб вартувати вікно, — про це я вже розповідав вам. Тоді я вже знав, що документ напевно сховано в кімнаті, але не мав ніякого бажання оддирати, шукаючи його, всі дошки з підлоги. Я дозволив йому взяти папір зі схованки й таким чином урятував себе від великого клопоту. Вам ще щось тут незрозуміло?
— Чому він першого разу поліз у вікно, — спитав я, — коли можна було увійти через двері?
— До дверей йому треба було йти повз сім спалень. Пройти травником було набагато легше. Щось іще?
— Але ж ви не думаєте, — спитав Фелпс, — що він намірявся вбити мене? Ніж був потрібен йому лише як знаряддя.
— Може, й так, — відповів Холмс, знизавши плечима. — Можу сказати лише одне: містер Гаррісон — це той джентльмен, милості від якого я ніколи не сподівався б.
Остання справа Холмса
Згнітивши серце, я беруся за перо, щоб написати ці останні рядки своїх спогадів про надзвичайні таланти мого друга Шерлока Холмса. Недоладно і — як здається мені — не завжди доречно намагався я переповісти свої дивовижні пригоди в його товаристві, — якщо почати з того випадку, який уперше звів нас і який я назвав «Етюд у багряних тонах», і аж до пригоди з «Морським договором», коли втручання мого друга запобігло серйозним міжнародним ускладненням. На цьому я й хотів зупинитися й нічого не говорити про подію, яка залишила таку порожнечу в моєму житті, що навіть проміжок у два роки навряд чи здатен її заповнити. До пера мене змусили взятися нещодавні листи полковника Джеймса Моріарті, де він захищає пам’ять свого брата; тож тепер я зобов’язаний відкрити людям очі на те, що тоді сталося. Адже тільки я один знаю про те цілковиту правду і радію, що настав час, коли вже нема причин її приховувати. Як мені відомо, до преси потрапили лише три повідомлення: допис у «Журналь де Женев» від 6 травня 1891 року, телеграма агентства Рейтер в англійських газетах від 7 травня і, нарешті, нещодавні листи, про які я вже згадував. Перші два повідомлення надзвичайно короткі, а листи, як я зараз доведу, зовсім спотворюють факти. Отже, мені випадає вперше розповісти про те, що насправді сталося між професором Моріарті й містером Шерлоком Холмсом.
Читач, напевно, пам’ятає, що після мого одруження, коли я взявся до приватної практики, якнайтісніша дружба, що пов’язувала нас із Холмсом, зазнала деяких змін. Він і далі часом навідувався до мене, коли йому в розслідуванні потрібен був товариш, але траплялося це все рідше й рідше. Отож 1890 року сталося лише три випадки, про які я зберіг хоч якісь записи. Взимку й на початку весни 1891 року я читав у газетах, що його запросив у надзвичайно важливій справі французький уряд; а з двох листів, які я одержав від Холмса з Нарбонна й Німа, я зрозумів, що він зоставатиметься у Франції ще досить довго. Тому я був дещо здивований, коли ввечері 24 квітня побачив, як він зайшов до мого кабінету. Мені впало в око, що Холмс був худіший і блідіший, ніж звичайно.
— Так, я до краю виснажив свої сили, — сказав він, відповідаючи радше на мій погляд, ніж на слова. — Останнім часом мені велося не дуже легко. Ви не проти, якщо я зачиню віконниці?
Кімнату освітлювала лише лампа на столі, при світлі якої я зазвичай читав. Холмс обережно пройшов уздовж стін, зачиняючи віконниці й старанно беручи їх на защіпки.
— Ви чогось боїтеся? — спитав я.
— Так, боюся.
— А чого ж саме?
— Духової рушниці.
— Любий мій Холмсе, що ви хочете цим сказати?
— Гадаю, ви добре мене знаєте, Ватсоне, щоб зрозуміти, що я не схожий на боягуза. Але не зважати на явну небезпеку, що чатує на тебе, — це радше дурість, аніж хоробрість. Чи можна попросити у вас сірник? — Він запалив цигарку, й тютюновий дим, здавалось, трохи заспокоїв його.
— Мушу вибачитись перед вами за те, що завітав так пізно, — мовив він, — і, крім того, попросити дозволу зробити ще одну безцеремонну річ — залишити ваш будинок, перелізши через мур у садку.
— Але що ж це все означає? — спитав я.
Він простяг руку, і я побачив у світлі лампи, що два його пальці поранені й закривавлені.
— Як бачите, це не така вже й дурниця, — сказав він, усміхнувшись. — Так можна втратити й цілу руку. Чи місіс Ватсон удома?
— Ні. Вона поїхала в гості.
— Он як! То ви один?
— Сам-один.
— Тоді мені легше буде запропонувати вам поїхати зі мною на тиждень на континент.
— Куди саме?
— Куди хочете. Мені все одно.
Усе це видалося мені надто дивним. Холмс не мав звички байдикувати, і щось у його блідому, змореному обличчі говорило мені, що нерви мого друга напружені до краю. Він помітив запитання в моїх очах і, спершися ліктями об коліна й стиснувши кінчики пальців, почав пояснювати мені становище.
— Ви, мабуть, ніколи не чули про професора Моріарті? — спитав він.
— Ніколи.
— Геніально й незбагненно! — вигукнув він. — Цей чоловік тримає в своїх руках увесь Лондон, і ніхто про нього не чув. Це робить його недосяжним у злочинному світі. Кажу вам, Ватсоне, з усією серйозністю, що якби мені вдалося здолати цього чоловіка, якби я зміг визволити від нього суспільство, я вважав би, що кар’єра моя закінчилась, і був би готовий перейти до спокійнішого способу життя. Між нами кажучи, завдяки двом останнім справам, які дозволили мені прислужитися скандинавській королівській родині і Французькій республіці, я дістав змогу жити тихо, за своїми звичками, зосередивши всю увагу на хімічних дослідах. Але я ще не можу відпочивати, Ватсоне. Я ще не можу спокійненько сидіти в кріслі, поки така людина, як професор Моріарті, вільно походжає лондонськими вулицями.
— То що ж він скоїв?
— Його біографія незвичайна. Він походить із знатного роду, здобув чудову освіту, від природи наділений дивовижними математичними здібностями. У двадцять один рік написав трактат про біном, що завоював європейську славу. Після того він одержав математичну кафедру в одному з наших невеликих університетів, і на нього, судячи з усього, чекало блискуче майбутнє. Але в Моріарті спадковий потяг до жорстокості. В його жилах тече кров злочинця, й цей потяг стає ще непереборніший і небезпечніший завдяки його надзвичайному розумові. Недобрі чутки про нього ходили ще в університеті, і врешті він змушений був залишити кафедру й перебратися до Лондона, де став готувати молодих людей до іспиту на офіцерський чин. Це те, що знає про нього світ, а тепер я розповім вам, про що довідався сам.