Пригоди журавлика

Нестайко Всеволод Зіновійович

Задоволено потирає руки Літун-Плавець-Ходило, дивиться переможно на дівчину-сміяницю.

Вона плечима знизала, головою похитала, зітхнула глибоко:

— Ні! Не подобається мені!

— Чому? — розгублено питає Літун-Плавець-Ходило.

— Без любові, без радості зроблено, — сказала дівчина. — А без любові, без бажання, без зусиль і без старання — все не те, усе пусте!..

І не встигла вона «прощай» сказати, як тут вискочив із-за куща ожини Чарівник-Мандрівник з мішком-самоловом.

Шургиць у мішок Жарт-Птицю, шургиць

у мішок дівчину-сміяницю. Аж тут ще шість дівчат-сміяниць на галявину вибігли виручати свою сестру. Він і їх у мішок — шургиць! Та на летючий корабель, та в небо — фіть! — і нема. І всі казкові засоби пересування вмить позникали.

Літун-Плавець-Ходило не встиг і рота роззявити.

Лишився на галявині тільки вінок з білих лілей.

Схопив Літун-Плавець-Ходило той вінок, сховав на грудях та бігом до братів!

— Ой-йой! Ой, таке трапилось! Ой, лишенько!.. — Ой! — та захлинаючись розказує, що сталося.

Слухають брати, тільки очима кліпають, нічого збагнути не можуть. Знову до Чарівника-Жартівника Нежурися на пораду подалися.

Зітхнув Нежурись:

— Біда трапилась. Ніякий то не Чарівник-Мандрівник був, а був то лютий Чарівник-Войовник Бомбула. Він давно за Жарт-Птицею полював, давно шукав суничну галявину, тільки не знав, де вона. Не треба було його туди вести. Та пізно вже про це говорити.

— Ой, я ж не знав! Я ж думав як краще! Ой, що ж тепер буде? — у відчаї вигукнув Літун-Плавець-Ходило.

— Доведеться вам, хлопці, іти визволяти Жарт-Птицю і сестриць-сміяииць.

— Та хоч на край світу! — закричав Літун-Плавець-Ходило. — Та куди завгодно! Зараз я килим-самоліт організую і…

— Не вийде в тебе нічого з килимом-самольотом, — тихо сказав Нежурись. — Пропали твої чари. Забрав їх Бомбула разом з летючим кораблем.

— А… а що ж робити? — розгубився Літун-Плавець-Ходило.

— Пішки йти. Своїми ногами.

— А куди? Ми ж не знаємо.

— От вам ліхтарик-блимарик. Він вам шлях вказуватиме. Куди його промінь буде блимати, туди й ідіть. Ну, прощайте, часу не гайте! Вирушайте!

Попрощалися брати з Чарівником-Жартівником, вклонилися низенько і вирушили в дорогу.

Ідуть, мовчать. І кожен руку до грудей, де вінок сховано, тулить, у кожного перед очима його дівчина-сміяниця стоїть. Кожному туга-печаль серце крає. Швидше б, швидше дійти до Бомбули, визволити дівчат з неволі!

Нетерпляче дивляться брати на ліхтарик-блимарик, прискорюють кроки. Про їжу і відпочинок думати забули.

Довго йшли вони полями і лісами, через гори перелазили, через ріки перепливали…

І от нарешті підійшли до міста-фортеці. Ткнувся промінь ліхтарика-блимарика у залізну міську браму, востаннє блимнув і погас.

Дивляться брати: на брамі величезними літерами написано «Бомбуляндія», а трохи нижче — «Сміятися суворо заборонено!»

Біля брами двоє криворотих карликів стоять, а у смугастій будці сидить здоровенницький вартовий з похмурим носом і сердитими вусами.

Побачив братів, ні слова не кажучи, мовчки гачкуватим пальцем поманив до себе. Підійшли брати.

Вартовий, так само не кажучи ні слова — тиць! — їм по черзі під носи величезну пробірку з написом «Аналіз на сміх». Засвербіло, закрутило у носах братам, та брати навіть не усміхнулися — розучилися ж вони сміятися.

— Можна! — буркнув вартовий криворотим карликам, і ті повільно розчинили скреготливу залізну браму.

Зрозуміли брати, що в Бомбуляндію пускають лише тих, хто не вміє сміятися. З радістю і сміхом воює Бомбула, тому й на Жарт-Птицю полював.

Пройшли брати крізь браму. І пішли безлюдними порожніми вулицями. Віконниці на вікнах зачинено, ніде — ні душі.

Вийшли брати на площу.

А на площі палац стоїть.

З усіх вікон гармати стирчать.

Підійшли брати до палацу, загрюкали у двері.

Прочинилися двері, вистромилася голова Чарівника-Войовника Бомбули — очі лупаті, ніс гачком, з рота кривий зуб стирчить.

— Хто такі? Чого треба! Битися чи миритися прийшли?

Перезирнулися брати, доторкнулися до вінків на грудях і дружно мовили:

— Прийшли з тобою воювати, полонених визволяти.

— О! Це інтересно! Заходьте!

Зайшли брати у палац. У величезному залі всі стіни зброєю завішані, а на канапі дві товсті жінки сидять — одна старша, погана, з бурулькою на носі, друга молодша, ще гірша, з двома бурульками на носі.

— Знайомтеся, — каже Бомбула. — Моя дружина Чарівниця-Войовниця Бомбулиця і моя дочка Чарівнеса-Войовнеса Бомбулеса… А це хлопці, що прийшли зі мною воювати, полонених визволяти.

— О! Дуже приємно! — сказала Бомбулиця з однією бурулькою на носі.

— Будь ласка, починайте! — сказала Бомбулеса з двома бурульками на носі.

Перезирнулися брати, та не встигли пальцем ворухнути, як чмихнув Бомбула своїм гачкуватим носом, — покотилися брати по підлозі і об стіну тільки — ляп!

— Мало каші їли, не набрались сили, — сказав Бомбула. — Зараз я з вас ізроблю жменьку попелу, зухвальці нещасні!.. Воювати вони зі мною здумали!

— Ой, тату! — скрикнула Бомбулеса. — Не роби з них поки що жменьку попелу. Подаруй їх мені, я з ними пограюся, бо мені нудно.

Ну, бери, доню. Попіл з них ізробити я завжди встигну.