Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86
Шрифт:
Мирослав Петрович, немов загіпнотизований, дивився на маленький блискучий предмет. Нарешті, отямившись, запитав:
— Який співробітник?
— Вусатий, високий. Прізвища не назвав…
— Хто з ним ще був?
— Нікого.
— Коли це сталося?
— Та десь о третій ночі. Такого ще ніколи не траплялося. Засиджуються… Але до десятої, ну, до одинадцятої. А щоб так… З’явився, як мара. Я саме закуняв, коли чую…
— Він щось казав?
— Та нічого. Велів тільки передати ключ. Вам особисто, і нікому більше.
Учений, подякувавши, поспішив на подвір’я. Лабораторія стояла на тому ж місці, що й місяць тому, ніби нікуди й не зникала. Ключ м’яко ввійшов у замкову шпарину… Перше, що побачив Чумак, було лігвище з брудного спальника, набитого цупким листям. Від нього тхнуло терпким запахом, схожим на запах хвої. Кришку пульта було піднято, і поряд з клавішею “в дорогу” лежала інструкція до “машини” Заміховського. На лабораторному столі учений помітив загальний зошит у синій оправі, а на ньому коробочку з фотоплівкою. Він уважно оглянув кожен закуток, зазирнув у всі шухляди довгого стола, але нічого більше не виявив. Сховавши плівку до кишені і ставши в дверях, щоб було ближче до світла, розкрив зошита і побачив знайомий нерозбірливий почерк. Та, почавши читати, Чумак ураз забув і про гачкуватість літер,
“Мій мудрий учителю і надійний друже! Я знав, що невіра в існування хрономобіля не завадить Вам подати руку допомоги, тепло і міцний потиск якої я відчув аж тут — у далекому палеозої. Та насамперед — про Славка і Марію. Подорож їхня тривала недовго. Досить сказати, що за той час не встиг навіть вичахнути борщ, який прихопила з дому Марія. О! Благословенна страва! Я, котрий змушений був харчуватись то карбоновими грибами, то яйцями пермських рептилій, накинувся на нього, наче три дні не їв. Та що там три дні… Мільйони років! Далі пішли дрібніші втіхи: Марія постригла мені бороду, а потім перевдягнувся в свіжі сорочку й штани, що належали Маріїному батькові і були трохи закороткі. Всі ці вигоди я сприймав мов компенсацію за поневіряння і злигодні, зазнані в різних геологічних системах. А надто за дві минулі доби, коли поруч не було моєї лабораторії і я змушений був ховатися в домівці диметродонтів. Щоправда, вона зараз пошкоджена землетрусом, як зрештою і всі кам’яні “споруди” на межі пустелі і берега. Але тоді, коли я вирішив у ній переночувати, вона була ще годяща, і я, назносивши сухого листя від пальмоподібних рослин, розвів грандіозне багаття, аби викурити скорпіонів, павуків та ще всіляких комах, яких я досі не бачив у жодній системі. З такого ж листя вимостив собі високу постіль, на яку поклав спальник. Залишалося тільки завалити вхід брилою породи і можна вже було надолужувати сон недоспаних ночей. Та я чомусь не поспішав це зробити, хоч від виснаження у мене злипалися очі. А коли наважився, то несподівано почув гудіння, воно немовби перекочувалося і дедалі важчало. Здригалася земля, над головою заскреготали брили породи. Я кинувся до виходу, але мене швиргонуло на землю. Так повторювалося кілька разів, доки не зметикував, що на двох не встою, бо земля нагадувала пліт, який несло по гірській порожистій річці. І тоді я спробував тікати на чотирьох. Увесь схил кипів. Гуркіт стояв неймовірний. Здавалося, грає дивний оркестр, музичні інструменти якого можуть відтворювати лише тріск, гупання, вищання й брязкотіння. Та все це було пусте в порівнянні з тим, що почалося на схилі дня. Я стояв навпочіпки, перечікуючи, доки вгамується поверхня і я зможу вихопити з печери своє майно. Але двигтіння не припинялось… Мені згадалось, як трусило в Херсоні. Власне, справжній землетрус був у Румунії, а до нас дійшов тільки його відгомін. Цей спогад мелькнув у пам’яті і розтанув, а я знову відчув себе на велетенському решеті, яким трусили чиїсь могутні руки. У звичний уже гуркіт врізався новий звук: здавалося, хтось розпорює безконечно довгий шмат церати. Поверхня почала западатись. Я осів на пісок. А коли в гарячці знову став навпочіпки, то довкола вже була тиша, земля заспокоїлась. Одразу відчув полегкість у всьому тілі і звівся на рівні. “Замок драконів” був ушкоджений, однак отвір до печери все ж зберігся. Я поспішив усередину і з радістю побачив, що майно вціліло, хоч і було вкрите товстим шаром пилу. Печеру трохи завалило, але вона виявилася ще придатною для житла. Ця думка промайнула другим планом, першим пориванням було вихопити спальник, скафандр і хутчіш виместися з кам’яної пащі, поки вона не зімкнулася остаточно. Та опинившись за межами печери, я вражено вкляк — всього за кілька десятків кроків вигравали хвилі водойми. Не стало острівців — домівки “крокодилів-стрибунів”, “діжок” і “куль” із жмутками пальмоподібного листя, що росли в прибережжі, безслідно зникла більша частина лісу, який прихистив мене минулої ночі. За якусь мить я опинився в зовсім іншій місцевості. І тут мною увагу привернув рух біля води. Напружив зір… Раптом мене почало тіпати. На березі водойми ворушилися скорпіони, павуки, членистоногі, схожі на фаланг. Все оте кишло, що врятувалося від потопу, тепер чорно-жовтою мерехтливою смугою розливалося вбік кам’яної гряди. “Шукати порятунку в пустелі? — майнула думка. — Але ж ота хітинова армада саме туди й повзе”. Рішення прийшло несподівано. Я швидко пірнув у печеру, яка, зважаючи на загрозу навали членистоногих, здавалася ледь не безпечною, і оберемками почав виносити листя, що мало служити мені за постіль. Вимостив з нього півколо біля входу в печеру і, одягнувши скафандр та діставши запальничку, став чекати. Комахи наближались швидко. Найгрізнішими були скорпіони. Вони повзли із загнутими над головогруддями черевцями, на кінці яких похитувалися жала. Хітин головогрудей — місцями зелений, ніби вкритий патиною — було інкрустовано шістьма парами чорних очиць. Та й великі ж потвори — у чверть, а то й в третину метра завбільшки. Комах було так багато, що вони часом зчіплялися лапами, але сутичок не влаштовували. Поряд тікали скорпіони і їхній одвічний харч — павуки та фаланги. Хоч як свербіли п’яти, але я зусиллям волі припнув себе до п’ятачка між печерою і півколом викладеного листя. І як тільки передові загони членистоногого рою наблизились до печери на відстань кількох кроків, я підніс запальничку до листя. Воно займалося погано, тож я гарячково почав на нього дмухати й вимахувати шоломом. Нарешті, коли комахи були вже за два-три кроки, пробився кволий язичок полум’я і водночас поповз дим. Вервечка комах на моїй ділянці спинилася. Уже крізь скло шолома, що оберігав мене від їдучого диму, я бачив, як хвиля комах оминула мій заслін і виплеснулась на кам’янистий схил. А далі, розбившись на безліч ручаїв, вона подалася вгору, обтікаючи бескеття. Підсушене листя спалахнуло, і мені довелося ховатися в печеру, де було вже повно диму. Коли ж перегодя я вибрався назовні, то побачив, що від комашиної навали залишився тільки перетолочений пісок та ще мій власний страх. Я скинув шолом і з насолодою ковтнув свіжого повітря. Мені раптом захотілося підійти до водойми і змити з себе не тільки бруд, а й страх. Я переступив кільце попелу і подався до берега. І тут уперше подивився в той бік, де ще вчора стояла лабораторія. Сумно, сумно мені стало. Хоча характером я й відлюдько і самотність мене ніколи не гнітила, та цього разу я вперше відчув себе самотнім. А причиною того стану були не так мої поневіряння, — зараз я в цьому можу звіритись Вам, дорогий учителю, — як сумнів,
Тому я запрограмував автопілот часу так, щоб лабораторія з’явилася на інститутському подвір’ї об одинадцятій ночі. Ви мали бути першим, хто її побачить, бо вікно Вашого кабінету виходить у двір, до того ж Ви з’являєтесь на роботу за п’ять — десять хвилин до дзвінка…
Тим часом я підійшов до берега. В каламутній воді плавало жабуриння, пальмоподібне листя, мертві комахи, а віддалік сновигали акули. Їхні чорні плавники стрімко розпорювали сивий каракуль хвиль. Мені подумалося, що треба наносити в печеру листя, якщо не хочу розіслати спальник просто на камені. Отож почимчикував уздовж берега до лісу — власне, від буйної рослинності збереглася тільки смуга дерев у прибережжі.
Мені не довелося видряпуватися на дерева — земля під ними була встелена цупким жовтуватим листям. Я скинув штани і, затягнувши шворками холоші, почав натоптувати їх листям. Мене весь час непокоїло: де зараз комахи? І як тільки штани мої перетворилися на два спарених лантухи, я завдав їх на плечі й подався кам’янистим схилом нагору… Переді мною лежала безкрая пустеля; бархани рожевого піску робили її схожою на дивовижно застиглий океан. Не ступивши й сотні кроків, я помітив попереду якийсь виступ. Він тягнувся вздовж кам’яного пасма в обидва боки скільки бачило око. Як виявилося, то був розлом. Земля під час землетрусу репнула і з боку водойми запалася. Хітинове військо намагалося подолати ту перешкоду, глибина якої сягала п’яти, а ширина трьох метрів. Дно урвища кишіло членистоногими. Вони настирливо пнулися на прямовисну стіну, та щораз їх присипало, і тоді дно розколини перетворювалося на вир піску і комах. Тим часом сонце сховалося за хмари. Враз зсутеніло, і я поспішив до своєї домівки. Щойно побачена картина хоч і зродила неприємні асоціації, та водночас і заспокоїла. Комахи, які могли б проникнути в печеру, самі опинилися в пастці, з якої вони виберуться не скоро. До того ж напрямок їхньої міграції — протилежний моєму житлу.
Учителю, щойно мені спало на думку, що комахи — найстійкіше плем’я на землі. Візьміть хоча б антропогенівського скорпіона. Та він же нічим не відрізняється від пермського (щоправда, останній трохи більший). А між ними ж 270 мільйонів років! Як пояснити таку дивовижну сталість? А вночі вдарила гроза. Я спросоння подумав був, що то знову землетрус, і поспішив з печери. Та холодні краплини враз привели мене до тями. Вони дедалі частіше ударяли в камінь. Спалахи блискавиць висвітлювали навіть печеру. Невдовзі вода ринула суцільним потоком. Та незважаючи на її стугоніння і оглушливі вибухи грому, я відчув розслабленість у всьому тілі і непомітно заснув…
Коли розплющив очі, був білий день. Яскравий сонячний промінь пронизував сутінки печери. Надворі було вітряно. На небі й натяку на те, що вночі вирувала негода — жодної хмаринки, тільки під ногами вогкий пісок, поритий потоками води. Та мені байдуже було до того. Просто не наважувався повернути голову на північ, де мала вже стояти моя “машина”. А коли нарешті глянув… Ладен був стрибати і співати від радості… На рожевому пагорбі чітко вимальовувався прямокутник лабораторії. Я кинувся до нього. Та враз побачив, що двері відчинились і з них вийшов Славко, а слідом — Марія. Славко задер голову, видивлявся щось у небі, а Марія, уздрівши мою постать, побігла назустріч. Я і не здогадувався, що вона така прудка. Та коли між нами лишилося якихось півсотні кроків, вона раптом спинилася. Пізніше розповіла, що, побачивши якогось підозрілого обідранця, злякалася. Та й не дивно: вони опинилися в місцевості, не дуже схожій на описану в попередньому щоденнику. Окрім усього, я дужче скидався на дистрофіка, аніж на Олексу Заміховського.
— Щастя ти моє, — вуркотіла така скупа на ласкаве слово Марія, — з якого городу ти втекло!?
А я, пригортаючи її, умлівав від щастя. На жаль, недовго, бо до нас наближався Славко. Він якось дивно водив головою на довгій шиї, ніби очікуючи нападу з повітря. Скептично роздивився мене з голови до п’ят.
— Але ж і маскарад! — сказав замість привітання, його видовжене обличчя було непроникним, як у приймальника “Автосервісу”. — А де ж пальми, диметродонти?
— Пальми поглинула вода, а диметродонти повтікали, — відказав я весело. — 3 неба теж нічого не загрожує. Система, яка дала нам притулок, ще не має ні птахів, ні літаючих ящерів.
— А вертольоти в ній водяться? — поцікавився Славко, посмикуючи кінчик рудого вуса.
— Вертольоти не водяться, а от їхній живий прототип — бабки — є.
Трохи примружені Славкові очі тим часом усе пильно оглядали. Його доскіпливий погляд зупинявся то на піщаних заметах у пустелі, які тільки віддалено нагадували бархани, бо гребені стесало землетрусом і зливою, то на окремих валунах у прибережжі, то на кам’яній гряді. Та найдовше він дивився на море. На обличчі в нього навіть з’явилося щось схоже на лагідність. Темно-синє з білими смугами хвиль, море справді притягувало погляд.
— Каспій, — сказав Славко, не відводячи від моря погляду. — Якби не дивний рожевий пісок, можна було б подумати, що це Адріатика. А так— Каспій.
Я на мить позаздрив Славковій обізнаності з географії. Самому мені далі Азовського моря бувати не доводилося. Та водночас я і втішався, бо, на відміну від Славка, був обізнаний з географією часу.
— ДДЗ, — сказав я.
Він нарешті відірвав погляд від моря і подивився на мене нерозуміюче.
— Дніпрово-Донецька западина, — пояснив я. — А точніше — її західний кордон. — А оце, — кивнув на бескеття в прибережжі і на пустелю, — український кристалічний масив.