Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86
Шрифт:
— Шукай, шукай ту вирішальну сцену.
Я неохоче сів за пульт. На екрані з’явився Хазен. Згорблений, мовчазний, з брезклим обличчям. Пролунав дзвінок телефону. Він не зворухнувся. Так минуло п’ять, десять хвилин.
— Петре Сидоровичу, з вами хоче говорити…
— Не хочу! — вигукнув Хазен.
— Він хоче зустрітись, щоб вручити…
— Я не маю бажання зустрічатися! Нічого мені вручати не треба. Не хочу. Відключи телефон!
Знову запанувала тиша.
— Що з ним сталося? — спитав капітан.
— Не знаю.
Після довгої мовчанки Хазен зрештою мовив:
— Я здичавів. Їм, сплю, керую людьми, але не бачу їх. Директор-невидимець. І нікого поруч.
— Була Тетяна, — підказала система.
— Де ж вона? Дай її зображення! Це ти? Здрастуй, Таню, — він підвівся.
— Петре Сидоровичу, вас запрошують у Будинок культури для вручення…
— Ні-ні, я хворий!
— Я пошлю вашого заступника.
— Не заперечую. Наразі зображення зникло.
— Вас викликають до міністерства, — повідомила мене система.
— Встигнемо. Краще покажи останні хвилини Хазена. На екрані в тій самій позі з’явився Хазен.
— Уже рік, як я один працюю за все колишнє КБ, керую об’єднанням! — сказав він. — Дві тисячі винаходів! Я можу все.
— Не все, — заперечив голос з екрана. Хазен побачив Андросіна.
— Я не кликав тебе! Геть з моїх очей!
— А ти мені подобаєшся! Хто ти тепер?! Пусте місце.
— У мене дві тисячі винаходів!
— Не в тебе. В ситуаційної кімнати. Коли ми працювали разом, ти намагався перевершити всіх. Тепер ти розучився робити навіть найпростіші обрахунки.
— Я нічого не забув! — обурився Хазен.
— Невже? Що ж, спробуй розв’язати рівняння четвертого порядку. А щоб мав стимул — система не прийматиме твоїх команд, доки не розв’яжеш.
На дисплеї з’явилися формули, вихідні дані. Дивна річ: Хазен мав найкраще з усіх нас математичне мислення, а тут раптом розгубився.
— Андросін, навіщо все це тобі?
— Ти деградував. Усі твої виконавці, навіть ситуаційна кімната, визнають це. Що з тобою буде через п’ять років?
— Слухай, модельований привиде, я зараз просто зітру тебе з пам’яті машини.
Хазен рвучко кинув п’ястука до клавіш пульта. Та на дисплеї з’явилася фраза: “Помилка в команді!”
— Це я — Хазен!
“Небезпечно для системи”.
— Виконуй! Андросін усміхнувся:
— У тебе тремтять руки…
— Зруйнувати! — заволав Хазен, знову набираючи команду.
“Помилка!” — відповів комп’ютер.
— Роби, що я велю! Я — процесор! Ти — термінал…
Схоже було, що система підкорилася. Хазен нетерпляче підвівся. Та не встиг ступити кілька кроків, як за спиною щось загуло, зблиснуло. Хазен ухопився за груди і впав на килим.
— Усе зрозуміло, — вигукнув я. Схопив капітана за руку й потягнув у прийомну.
— Хазен вимагав зруйнувати всю інформацію. Для системи це — смерть. Вона захищалася. Збереження інформації для неї — питання життя або смерті.
Підійшла
— Вам телеграма…
Мене запрошували в міністерство для затвердження на посаді генерального директора. Я відчув себе мов на крилах. Рвонувся до ситуаційної кімнати, щоб висловити комп’ютерові свою подяку.
Та раптом двері до приймальні відчинились, і ввійшов… Хазен разом з Тетяною.
— Ви?! — здивувався мені Хазен. — Як ви опинилися в моєму кабінеті?
— Пробачте, але… Ви ж убиті!
— Я? — розсміявся Хазен. — Живісінький!
— А труп у вашому кабінеті?
— Що? — Він обернувся до Тетяни: — Ти бачила таке? — І вже до нас: — Добряче налякались?
Капітан підступив до нього:
— Поясніть, будь ласка.
— Мені завдяки системі вдалося створити модель біокібернетичного робота. Повезли його випробовувати в дії. Кімнату замкнув. Так що тут нікого не могло бути. Каюсь, не зумів передбачити, що системі заманеться створити двійника біоробота, та ще й з моїм голосом, обличчям. Видно, не тільки людина боїться самотності.
— Але ж вона… засватала мене на посаду генерального директора замість вас! Ось телеграма.
— Я справді подав заяву про звільнення. У мене з’явились нові плани. Гадаю, з вами не станеться те ж саме, що з роботом?
— Виходить, це Андросін запрограмував систему на такий психологічний експеримент? — поцікавився капітан.
— Андросін? Тетяно, ти щось про це знаєш?
— Ні… Але можна поспитати у нього.
Хазен подивився на мене і всміхнувся. А я дедалі більше втрачав упевненість, що мені вистачить снаги владарювати над цією пронозою, його дітищем.
Олег Романчук
ПАСТКА НА РЕСТІ
Повість
Його свідомістю неначе прокотилася луна. Змінювали одна одну хисткі картини — ірреальні, фрагментарні: калейдоскоп химерних асоціацій без видимого внутрішнього зв’язку.
Та поступово його “я” усвідомлювало себе в єдності з оточенням. Але щось так і не ставало на звичне місце. Спробував чіткіше проаналізувати вгаслі відчуття. І нараз виявив, що забув, хто він.
Не знав чи забув?
Його ім’ям був світ. Всесвіт. Першоматерія.
А ще була пітьма.
Просто пітьма. Липка, болісна. Він довго плив нею…
Чи лише мить?
Сум’яття опанувало ним, і водночас усе, що відбувалося, здавалося несправжнім, не його.
Він лежав долілиць. На блискучій поверхні. Ідеально рівній.
Тук-так-тук… Сполохано билося серце. Щось примусило його перевернутися на спину. Якась незрозуміла сила.
Розплющив очі. Побачив над собою зелене небо, а на ньому дві яскраві плями — жовту й червону. Сонця?..
Зірвався на ноги. Побіг. Куди? Просто біг… Утікав! Від кого?.. Чи від чого?