Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86
Шрифт:
— Прошу! Отже, до завтра, Лусоне?
Пацієнт у відповідь заплющив очі, даючи зрозуміти, що розмова втомила його.
— Бувайте!
Лусон лишився сам на сам з тишею.
Раптом непевна тривога огорнула його. Здавалося, ніби хтось підкрадається до нього. Поки що навпомацки, але вперто, настирливо. Хто це? Що це?..
XXI 395:004 універсального галактичного часу. Земля. Лабораторія “Дельта” Центру дослідження майбутнього Міжнародної соціологічної асоціації.
Ярослав Гай зупинився на порозі адаптаційного залу сектора відпочинку з безліччю
“Це перший день решти твого життя”, — майнула песимістична думка.
Потонувши в обіймах регенеративного крісла, призначеного для відновлення і стабілізації психофізіологічних функцій після подорожей та тренувальних проникнень на дельта-рівень, якийсь час дивився на зграйки химерних рибок у штучному озерці. Розслабившись, слухав музику, намагаючись ні про що не думати…
Не думати?.. Поки не розбереться в тому, що сталося там, у зоні Ікс, він не заспокоїться… Головне, пригадати минуле. Це не просто, особливо тепер, у цій ситуації. Майже неможливо. Однак він мусить пригадати все. Все!..
Він, — пентонавт першого класу, один з п’яти добровольців, один з п’яти обдарованих, наділених здатністю передбачати майбутнє, — намагається розгадати причини невдачі сеансу переміщення.
На початку дослідів, коли ще тільки набирали першу команду добровольців, їх — пентонавтів, особливу категорію мандрівників у далекі світи, називали самовбивцями.
За три роки роботи лабораторії “Дельта” — два смертних випадки. Лише Сержу Бєлову вдалося, здається, прорватися в якийсь район, якусь зону Ікс, і повернутися. Повернутись і тут-таки померти.
А що ж він, Ярослав Гай, найперспективніший? На голубій куртці в нього світиться знак пентонавта першого класу (який, у біса, перший клас, коли його от-от спишуть!), де вказано специфічні особливості його обдарування, особистий код… Зараз на емблемі виднілась біла смуга — ознака того, що пентонавт перебуває в постекспериментальному режимі. Він чув, що вже сформовано три нові команди: “Омега”, “Псі” й “Тета”. Добровольців, незважаючи на ризик, доки остаточно не буде відпрацьовано спосіб подорожі через дельта-канал, вистачає. Цих жертв, мабуть, стало б менше, якби він пригадав подробиці свого останнього переміщення.
Навіть Серж дещо приніс звідти, із зони Ікс. Його психофізіологічна тотожність таки побувала там — прилади і комп’ютери зафіксували аномалії в смугах поглинання спектра його дельта-тотожності. Деяку інформацію, непрямі докази він усе ж доставив, тим самим підтвердивши правильність гіпотези професора Еріксона. А він, Ярослав Гай, на якого покладали найбільші надії, не здобув нічого. Ні-чо-го! Але ж він там був! Прилади не могли брехати… Його довелося рятувати. Еріка Крюгер і Олексій Тарасенко виконали свою місію блискуче. Але їхні
Ахмет Гафаров, лікар-нейропсихолог, його давній друг, відповідальний за регенерацію пентонавтів, намагається заспокоїти: “Поклади килим нетерпіння в скриню чекання. Не поспішай. Ця часткова амнезія мине”. Мине… Коли? І чи взагалі мине?! Через місяць знову настане оптимальний режим проходження дельта-каналу. Триватиме близько двох місяців і повториться лише наступного року. А програма повинна виконуватись.
Стан депресії не минав. Психіка ніби боронилася від неясних думок-споминів, які намагався розшифрувати Гай.
Чому не приходить Ола?.. Коли починає розпитувати персонал лабораторії, всі якось непевно відповідають, що вона терміново виїхала в Центр нейропсихологічних досліджень у Женеву. Виїхала? Не попрощавшись, не дочекавшись його повернення…
Звідки?..
Гаряча хвиля оповила Ярослава. В якусь мить здалося, що ось-ось згадає… Згадає все…
Музика наповнювала зал. Ніжна мелодія діяла, заколисувала. Повіки Ярослава самі по собі зімкнулись…
Цього разу Лусон, прокинувшись, відчув себе настільки бадьорим і свіжим, що навіть наважився встати з ліжка.
Незабаром він з цікавістю роздивлявся на себе в дзеркалі. Обличчя заросле, схудле. Зовсім незнайоме. Не завадило б поголитися.
Та навіть після гоління власне обличчя видавалося чужим. Холодок страху пройшов його тілом. Він не пам’ятав свого обличчя!..
— Бачу, сьогодні ви в прекрасній формі, — перебив його думки голос Гаскара.
— Я не пам’ятаю свого обличчя, — розгублено мовив Лусон. — Це від шоку?
— Усі наслідки шоку передбачити неможливо. Тут багато залежить від психофізіологічних особливостей організму. Втрачені ресурси пам’яті тим скоріше відновлюються чим більше пацієнт запитує. Отож…
— Ви пробували дізнатися, хто я такий і звідки?
— Безумовно.
— І що?
— Гадаю, ви з іншого континенту. Досі ніхто з району флор не заявив про зникнення когось із громадян. На вашій руці не знайдено датчика. Він, очевидно, злетів при падінні — бачите, на зап’ясті шрам. Ви могли б поцікавитися своїм датчиком — інформацію про його наявність уведено в мозок таким чином, що вона не стирається за бядь-яких обставин. Розумієте, не стирається. Тільки в разі смерті. Ви ж запитали про якийсь код. Можна припустити, що ви переплутали назву.
Слова Гаскара про датчик-код викликали в Лусона дивну реакцію, йому знову здалося, як і вчора, що хтось шукає його.
— Сьогодні я передаю вас під опіку Оли… А ось і вона!
Дівчина виринула з-за стіни і стрімкою ходою підійшла до Лусона. З усмішкою простягнула засмаглу руку.
— Здрастуй, Лусоне, — мовила, і йому здалося, ніби знайомі вони вже давно.
— Я вас лишаю, — обізвався Гаскар. — 3 усіма питаннями звертайтеся до Оли.
Після сніданку вони вийшли з інституту реабілітації і попрямували, як пояснила Ола, до її помешкання.