Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89

Фурдуй Ростислав

Підкорювач Часу натиснув на чорну кнопку запуску і раптом різко пригнувся. Всі індикатори на панелі стрибнули в кінець і зразу ж повернулись у початкове положення. Лазер зник.

— А, чорт побери! Клятий юпітер!

У багровій сутіні блимали тільки світлодіодні матриці. Я бачив, як Ігор схопився за голову. Штору виперло ззовні чимось твердим. Ігор з люттю відсмикнув її, зіскочив на підлогу, вхопив юпітер і вдарив ним об край слюсарного столика. Жалібно дзенькнув, неприродно вигнувшись, кронштейн. Ігор жбурнув його

геть.

— Я забув, сам його ставив для допоміжного дзеркала, коли юстирував оптику. — Він вхопив з монтажного столика плоскогубці з червоними ручками й приклав їх до лоба.

З правого боку, над тоненькою синьою жилкою, вгадувалася чимала гуля.

— А того разу ти що, не прибрав юпітера?

— Ні. Я лише глянув на календар, переконався, що справді потрапив у минуле й хутко назад. Рука боліла, та й око… — Він помацав синяк. — Добре, що хоч цього разу вчасно зігнувся.

— То ми що ж, у минулому?

— Так. Зараз уточнимо, де саме?

Я зістрибнув на підлогу. Ігор підійшов до письмового столу, глянув на перекидний календар, показав його мені.

— Бачиш, починаючи з одинадцятого червня, сторінки чисті. А я спеціально останнім часом кожного дня робив записи. Отже, сьогодні має бути десяте. Рівно три дні. Машина часу працює чітко.

— Здається, вже смеркає.

— Я взяв із запасом, щоб нікого в лабораторії не застати.

— А що коли ми натрапимо на… тебе самого?

— А нічого. Машина зразу виштовхне нас назад, у теперішнє. Точніше, вперед, у майбутнє. Покладе, так би мовити, на місце. Ну гаразд, забираємо рукопис і змотуємо вудки. Все ж якось ніяково почуваєш себе в чужому часі, навіть якщо це твоє минуле.

Ігор вийняв з кишені.низку ключів, підійшов до сейфа. Двічі клацнув замок.

— Ось вона! Нехай спробує тепер мене зупинити! Сідай!

Ми знову залізли в темне черево машини.

— Ти б хоч трапа якогось приладнав, а то дерешся на неї, як ясаба на купину. І освітлення в салоні недостатнє.

Ігор зашторив лаз і натиснув червону кнопку. Мені вдалося, що наш хрономобіль ледь відчутно смикнувся. Ігор розгублено глянув на індикатори.

— Знаєш, щось не те. Зачекай, н зараз.

Вія зняв панель з індикаторами, посмикав дротинки, шукаючи ненадійний контакт. Начебто все було пропаяно як годиться. Ігор прикрутив панель, знову натис червону кнопку. Індикатори не зреагували, але стіл, я певен, знову здригнувся.

— Прокляття! Що ж тепер робити?

— Нічого страшного немає. Це ж не кам’яний вік — шаблезубий тигр не з’їсть.

— А де я буду жити? З самим собою я б порозумівся, але уявляєш реакцію батьків?

— Влаштуєшся на три: дні в готель і нікуди не будеш висовувати носа.

— В

готель?! Ти що, з печі впав? Вокзал — ось як називається мій готель. Інших варіантів нема. Добре, що хоч ночі ще теплі. Безглузда машина! — Він стусонув черевиком ніжку стола.

— Слухай… А може, вона не спрацьовує через те, що ти взяв рукопже. Адже твій шеф, як ти завевнял, її &я№ бачив.

— Мій? І твій теж!

— Так-так, звичайно, і мій також. Мабуть, цей факт настільки важливий, що ним не можна нехтувати. Ти ж сам казав, це вузловий момент, а не рядова подія історії.

— Ти гадаєш?.. Одначе в цьому щось є. Що ж тепер робити? Взяти папку — й на вокзал?

— Очевидно, це єдиний вихід. До речі, не такий вже й поганий: туалет, умивальник там є, буфет працює допізна. Бритву й мило завтра придбаєш у магазині.

— А ти ж як!

— Я повернуся назад. Навіщо мучитись обом?

Ігор поглянув на мене, як слідчий на допиті, й замислився.

— Дурннці. Через три години сядуть акумулятори й нас вишпурне назад, у теперішнє. Якщо на цей момент не заберемося на стіл — понабиваємо ґуль. А з мене вже досить. — Ігор переконався, що ґуля на лобі не зникла, й провадив далі:

— Ні. Будемо шукати інший вихід. Власне, що мені потрібно? Виграти час. Відіслати статтю раніше, ніж це зробить Каштанов. Не розібравшись у формулах, він не наважиться її публікувати, отже, трохи часу в мене є. Але на відновлення тексту й викладок, згідно чорновиків, я ризикую його втратити. А якщо шеф пошле статтю негайно, не розібравшись? Я б на його місці так і зробив би. Поки там до неї черга дійде… Стривай! А що як нам зараз зняти з неї копію. — Ігор відкрив папку й глянув у кінець рукопису. — Сто сім сторінок. Трьох плівок має стачити.

— Ну ти й розписався, Сіменон!

— А ти як думав! Піонерська робота. На її основі я планую зразу розпочати докторську. Фотоапарат у мене в сейфі. Не знаєш, де Костя “мікрот” зберігає?

— По-моєму, у фотолабораторії.

— А ключ?.. Мабуть, у нього в столі. Ходімо, допоможеш!

Ігор відсмикнув штору, зістрибнув на підлогу, міцно притискуючи до грудей свою зелену папку. Я поплівся за ним.

— Слухай… А може, рукопис все-таки взяв не Юрій Германович? Те, що він якимось чином дізнався про нього, ще не доводить…

— Хто ж іще? Не тебе ж мені підозрювати? Звичайно, зусиль для того, щоб відвести від себе підозру, шеф не пошкодував. Знаєш, що він залишив замість статті? Послання! Нібито від цих, із майбутнього. Який мерзотник, га? — Ігор вийняв із задньої кишені штанів складений вчетверо аркушик і простягнув його мені.

Зверху, зліва цього послання, красувалась емблема: різнокольорова змія, що нагадувала велику літеру “омега”, її поза таїла погрозу. Початок тексту читався гарно:

“Вельмишановний товаришу, Ігор Барчевський!