Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

Шекли Роберт

Першим порушив мовчанку Шеремет.

— Повтори-но ще раз, що тобі казав наодинці Деркач, — попросив він Вадима.

Вадим повторив.

— Укладається в схему, — замислено мовив Сагайда.

— Аж занадто, — буркнув Шеремет і спитав: — Як гадаєш, чи не час Гнатовича поінформувати?

Сагайда потер долонею лоба:

— Може, ще трошки зачекаємо? Самі спробуємо копнути?

— Не зрозумів, — ображено глянув на них Вадим, — який іще Гнатович?

Шеремет ледь помітно всміхнувся:

— Підростеш — дізнаєшся. А зараз зробимо так: Вадим ретельно перевіряє Жорині зв’язки у виконкомі. З кимось він напевно контактував останнім часом… І не раз. Треба

негайно розшукати на комутаторі “слухача”. Навряд чи там щось надрозумне придумали. Доручи кільком тямущим хлопцям ревізію мережі. Певен, є незареєстрована відпайка. Це теж терміново, але паралельно з основним розслідуванням. Іще одне, хлопці… Зверніть увагу, чи не виявлять себе особи, котрих дужа розтривожила історія з Деркачами. Все ж таки це не Палермо. Початківці, так би мовити. А я тим часом, власне, над вбивством поміркую. Щось тут не в’яжеться…

Вадим підвівся:

— Можна йти?

— Так. І постав машину на службову стоянку виконкому — можливо, вона мені знадобиться.

Вадим акуратно пробіг по підступних диктових дошках і вислизнув на вулицю.

Сагайда підійшов до. вікна, відхилив фіранку й уважно оглянув подвір’я.

— Як старанно тебе “пасуть”? — поцікавився Матвій Петрович.

— Коли як. Досі я був впевнений, що то Деркачеві штучки. Психологічний тиск. Він же до мене підкочувався.

— Он як? Відкрито?

— Не зовсім. Через Тетяну. Вона з Деркачихою товаришувала.

— Ще цікавіше! І як же він “підкочувався”?

— Та все на сімейні посиденьки кликали. А мене щось здорово стримувало — навіть тоді, коли я нічогісінько не знав про рекет…

— Ти вибач, що втручаюся в інтим… Але скажи чесно: у вас з Тетяною— остаточно?

— Хіба з моєю собачою службою буває щось остаточно?

— Не перебільшуй, — почухав потилицю Шеремет, а тоді спохмурнів. — “Хвіст” за собою сьогодні помітив?

— Начебто ні, — мовив Сагайда і знову глянув у вікно.

— Не втрачай пильності. Обережність не завадить.

Сагайда вже й ногу на підвіконня поставив, коли Матвій Петрович раптом спитав:

— Ти коли сьогодні з Тетяною побачишся?

— Я й сам хотів би це знати, — здивовано глянув на нього Сагайда.

— А що в неї сьогодні на обід?

— Борщ, а на друге… — тут Микола нарешті зрозумів, що Шеремет напрошується, і зареготав: — Приходьте до нас! Я тільки Тетяну попереджу…

— Але не по телефону, — наказав Шеремет. — Вона коли повинна бути вдома?

— Уже вдома. Телефонувала нещодавно.

— Мчи до неї. Я за сорок хвилин теж там буду.

— Адреса… — почав Сагайда і затнувся, згадавши вранішню розмову.

5

Як відомо, понеділок — день не базарний. Та влітку на південних ринках цей закон не діє. Овочі-фрукти “не зважають” на людський умовний відлік днів, і збирати та продавати їх треба, не заглядаючи в календар. Особливо тим, хто живе зі своїх присадибних та садових ділянок. Матвій Петрович ні овочів, ні фруктів купувати на збирався, та все ж не зміг втриматися від спокуси пройтися вздовж прилавків, на яких височіли золотисті’, багряні та зеленкуваті пірамідки. Затим перейшов до рядів із квітами.

Тут теж є чим помилуватись, але того, що хотілося Матвію Петровичу, він не побачив. Із віком його смаки стабілізувалися. Тому зараз, як правило, коли потрібен був букет, вибирав темні, майже чорні оксамитові троянди; їхні пахощі уловлював навіть на відстані —

чимось теплим і таємничим від них віяло… Та цього разу, на превелекий його подив, не знайшов жодної темної троянди. Та що троянди! Жодної темної квітки! Лише в однієї бабусі у пластмасовому відерці стояв пуп’янок із зламаною стеблиною. Та бабуся й розказала статечному покупцеві, що всі темні квіти позабирали розбійники, котрі тут завше хазяйнують. У них, бачте, сьогодні подія: вбили їхнього ватажка з дружиною. То вони усі квіти зібрали й подалися кудись — мабуть, на кладовище…

Матвій Петрович усе-таки купив букет — надто світлі троянди, та й пахли вони карамелькою. Але що вдієш? Доки ходив по ринку, уважно роззирався. Півдесятка пияків вешталися довкола пивного ларка, двоє рекетирів нікого не чіпали на веранді біля кафе. Тільки смоктали цигарки і стиха лаялись. Три розмальовані шльондри, що бридливо сьорбали безалкогольні коктейлі, переказували одна одній жахливі фантастичні подробиці нічного злочину.

І ніхто не цікавився ні товаришем Шереметом, ні його машиною, що стояла на майданчику біля ринку.

Шеремет сів за кермо. Хвилин десять покружлявши вулицями Узені, він переконався остаточно: “хвоста” немає.

6

Інколи, особливо після смачного борщу, Матвій Петрович дозволяв собі розслабитися і помріяти про родинний затишок. Вдруге він одружився вже досить давно, і все було начебто гаразд. Але назвати сім’єю те, що вийшло у них з Інгою, було б чималим перебільшенням. Чуйна, але не лагідна, розумна, але примхлива, щира, але надміру самостійна, Інга у домі була такою собі екзотичною пташкою. Чи то справді вік давався взнаки, чи то були фундаментальні риси його вдачі, але дедалі сильніше відчував Шеремет, як не вистачає йому справжнього затишку. Мабуть, саме тому Матвій Петрович так добре розумів Сагайду. Лише півгодини Шеремет побув у домі жінки, до якої, навіть не встигнувши оформити юридично розлучення, так прикипів Микола, однак того цілком вистачило, аби відчути, що тут поселилося справжнє родинне щастя. Не міг збагнути лише одного: чим думав той, незнайомий йому Стеценко, коли втікав од такого дива? Тендітна, інтелігентна врода… Променисті блакитні очі… Струнка, легка, ніби весь час ходить навшпиньки; платтячко — наче блакитний струмок збігає з плечей; вся аж світиться, коли доторкається чи хоча б розмовляє зі своїм любим здорованем. І в світлиці все аж блищить, все до ладу; обід простий, але смачний; і розмова з нею виходить — легка, жвава і розумна. Чи ж треба дивуватися, що не бігає Микола по гостях, хоч і кличуть?

Так приблизно й сказав Матвій Петрович: мовляв, не відгукнулися свого часу Микола з Тетяною на Деркачеві запросини не тому, що погребували розжалуваним колегою, а тому, що їм і без гостей добре. Однак з’ясувалося, що справа не в ідилії. Мабуть, коли б Тетянка наполягала, Микола, попри всі свої передчуття та упередженість, пішов би в гості. Та сама Тетяна рішуче відмовлялася, хоч Клава була чи не найближчою її подругою. Дружба дружбою, але поріг Деркачевого дому Тетяна майже рік не переступала. На роботі з Клавою бачилися мало не щодня, разом чи по черзі бігали на батьківські збори до школи, де в одному класі засвоювали премудрощі абетки Оленка Стеценко іДеркачевий мазунчик Василько; разом їздили в театр і на концерти до обласного центру; досить часто Клава залишалася у Тетяни ночувати. А от до Деркачів Тетяна — ані ногою.