Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91
Шрифт:
— А чому саме на дворище сьомого будинку? — спитав Вадим.
Йому відповів Сагайда:
— Дім порожній уже три місяці. Деркач не міг цього це знати, адже там мешкали його помічники. Брати-рекетири.
— Сидять?
— Гастролюють. Що далі, Матвію Петровичу?
— Гадаю, було так: різкий біль, сильніший, аніж сподівався Деркач. Упав. Можливо, ненадовго втратив свідомість. А тоді — злякався за своє дорогоцінне життя, злякався так, що закричав і кинувся бігти до освітленого перехрестя. Біг щосили, поки не захлинувся власною кров’ю. І треба ж таке: з-за рогу вже виїжджав “джентльмен” Кравцов, який міг би стати рятівником, а став першим свідком смерті Деркача.
— То, може, вони були спільниками? — аж підскочив
— Ні в якому разі. Якби Деркач знав, що його коханка втішається з щмаркачем-інтелігентиком… Похорон був би, але не такий бучний.
Кілька хвилин панувала тиша. Тому телефонний лзвінок пролунав особливо гучно. Дзвонили з дому Деркача. Обшук закінчується. Знайшли кобуру від нагана, золото і гроші.
12
Багато хто був не зацікавлений у розголосі, але що вадєш? Автобус телевізійників прибув близько дев’ятої, і моторні хлопці одразу побігли в міліцію — уточнювати, це саме відбудеться похорон “хрещеного батька”. Сагайди, на превеликий подив чергових, чомусь на місці “є виявилось, не було й чітких інструкцій. Довелось викручуватися без нього. Вже за кілька хвилин біля телебуса немов з-під землі виріс хвацький райкомівський молодик і почав розводитись про необхідність узгоджувати зйомки з місцевою владою, про те, що в районі безліч досягнень, ще не охоплених засобами масової інформації, тому знімати всілякі нехарактерні явища категорично ні до чого. Моторні хлопці хутенько тицьнули йому під носа мікрофон, націлилися двома камерами і попросили все повторити, особливо — про узгодження зйомок та нехарактерні явища. Молодику заціпило, а потім він нараз згадав, що його терміново чекають люди і телефони.;
Сагайди не було й не було, то вже його заступник отримаз по телефону команду з виконкому — заборонити; послати наряд і заборонити не зареєстровану належним чином маніфестацію — і кинувся виконувати наказ.
Звісно ж, чотири уазики із мигавками та розмальований, з величезними літерами “ТV”, автобус, що їхав за ними, миттю притягли, немов магнітом, з півсотні ґаволовів до майданчика перед алеєю Ентузіастів, де мала початися траурна процесія.
А там уже збилися докупи осовілі (чи то з похмілля, чи то зранку горло промочили) бойовики-рекетири, трохи осторонь — гурт статечних дядечків, серед яких люди з подивом упізнавали службовців із виконкому, фурнітурної фабрики, споживспілки та ще кількох контор; недалеко від них — два десятки жінок, колежанки Клавдії Деркач та матері її учнів. Була тут і Тетяна Стеценко. Сагайда, хоч і не мав поки що права, все їй розказав, коли аргументував своє прохання не ходити, однак переконати не зміг. Таня таки прийшла провести подругу.
Нарешті під’їхала машина з трунами. Люди підходили й підходили. Оператор з камерою видряпався на плаский дах автобуса і заходився водити об’єктивом, наче кулеметник, що відбиває атаку. Його помітили, але як слід не відреагузали, бо саме в цей час спітнілий від хвилювання молодший лейтенант притулив до вуха рацію й, очевидно, вислухав остаточний наказ. Рацію пересунув за спину, а в руці у нього вже був мегафон. Ну і звичайно:
— Прошу розійтися! Міроприємство заборонено!
Звукооператор зрадів і вистромив з машини тупий спис з мікрофоном на кінчику.
Із натовпу викотився огрядний та поважний. Череватько й заходився авторитетно запевняти, що ніякого спеціального дозволу на траурні процесії не потрібно, а отже, вимоги міліції незаконні.
З автобуса вибігли ще двоє моторних хлопців, один з ручною камерою, другий — з “репортером” напоготові. Тут уже не можна було не звертати уваги. На хлопців спробували нагримати, однак коли побачили, що їм цього тільки й треба (записують), схаменулися й почали: хто відвертатись од камери, а хто — розчинятися у натовпі глядачів.
Оператори продовжували зйомку.
Рація лейтенантикова знову затріскотіла: надійшли свіжі вказівки. Поки він прислухався і коротко відповідав, припхався задрипаний рафик і з нього посипалися на землю музиканти. Останні ще витягали іструменти, а перші вишикувались і заграли щось, що дуже віддалено нагадувало безсмертний моцартівський марш.
Телевізійники все це знімали й записували.
Лейтенантик дослухав рацію, спітнів ще дужче і — заметушився, заганяючи свою команду в уазики. За дві хвилини машини захурчали й зникли. На майдані залишилося кілька сержантів. На їхніх обличчях легко можна було прочитати категоричний наказ не втручатися.
Телевізійники знімали й це.
Рекетири затоптали недопалки і підхопили труни. Оркестр рушив за ними, не припиняючи тортури над Моцартом. І тут із групи Клавиних подруг вискочила Тетяна Стеценко й дзвінко крикнула:
— Стійте! Не смійте його з музикою ховати! Він убивця!
Моторні хлопці трудилися, як бджілки, тож, мабуть, побоюючись всевидющого гелеока, один із рекетирів тільки те й зробив, що легенько відштовхнув Таню з дороги та ще додав кілька слів, яких досі на її адресу ніхто навіть подумки не промовляв. Начебто нічого, особливого, але здалося Тетяні, що то — лише аванс…
Хай там що, але музика враз змовкла, оркесиранта зупинилися — і помітно поріділа колона рушила, далі, як то мовиться, у мертвій тиші.
Найближчим часом ексцесів більше не було. Хіба що відбулася досить гостра розмова першого секретаря райкому з телевізійниками, яка увінчалася поповненням місцевої відеотеки копією матеріалів, знятих уранці.
Ексцеси почнуться пізніше, надвечір, коли в райком викличуть для бесіди з першим деяких активістів траурної церемонії — далеко не останніх людей у районі.
Однак то буде згодом. А зараз… Зараз Микола Сагайда, вирвавшись на годинку з роботи, ааспокоює ображену Таню Стеценко, а сіра “Волга” а тонованими вікнами мчить трасою, залишивши позад себе тихе містечко Узень.
Вадим кермував, а Матвій Петрович, послабивши краватку, продовжував розпочату нещодавно розмову:
— Тоді я спитав себе: що було б, якби Жора залишився живий? А виходило ось що: він здобував блискучу перемогу. Точніше — комплексний виграш. По-перше, цей грошолюб міг показати велику дулю усім, із ким мав ділитися: мовляв, побійтеся Бога, чим платати, пограбували, обібрали до копійки! Зрештою, навряд чи хто й зважився б вимагати гроші, уявивши, що ж то за грабіжники, котрі самого капореджімі не злякалися! По-друге, від нього нарешті відчепилась би наша фірма; адже тобі лишалось одне: повірити в те, що Деркач — на повідку, що він — жертва? Дивись, ще й пожаліли б і деякі давні гріхи списали… А по-третє — здихався б Клави у щонайвигідніший для себе спосіб.
— Що й казати, варіант справді оптимальний, — покрутив головою Вадим.
— На щастя, — вів далі Шеремет, — я вже на той час знав нро його неарівнянну кохану… Окрім того, іще одне страшенно мене цікавило: хто ж насправді побував У Деркача вдома? Просто злодій? Але він не знав, коли саме повернеться господар. Убивця, котрий знав, що Жора вже не прийде? Але ж будь-якої миті могли знайти трупи, а отже — завітала б міліція до будинку жертв. Як бачиш, в обох випадках ризик надзвичайно великий. А між тим усе свідчить про те, що “гість” не поспішав: ніде жодного сліду не знайшли. Зваж і на те, що під час вбивства на дворі був дощ, а на підлозі — ані натяку на грязюку. До речі, замок, як стверджують експерти, було відімкнуто “рідним” ключем. То як, вистачить?