Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91
Шрифт:
— Ви хочете сказати, імітація, — мовив Вадим. — А що, коли все ж таки збіг? Фантастичний, але збіг?
— Занадто багато збігів… Утім, я й таку можливість не відкидав.’
— І коли ж упевнились, що це не так?
— А як наган у будяках знайшли. І ганчірку, в яку він був замотаний. Тут і без експертизи стало зрозуміло, що відкинутий він правою рукою з місця пострілів… Сторонній убивця забрав би зброю з собою, а коли б і викинув, то подалі від місця злочину. Скажімо, в річку чи в каналізацію.
—
— Скільки завгодно. Та всі вони лопалися, як бульбашки, коли я запитував у себе: чому перший постріл був такий негарантований, хоча, без сумніву, стріляв професіонал?
— А чому ви вважаєте, що перший постріл мав бути саме в Георгія?
— Як же інакше? Здоровань, атлет, майстер бойового самбо — всі знали, що Жора завиграшки трьох покладе! Раптовий напад — проблематично: провулок безлюдний, тиша, нечутно підкрастися майже неможливо. А’постріли — впритул, ззаду. На Клавиному обличчі застиг спокій… Ні, ніяк не пов’язувалось. Хоч би хто був убивця — спершу б вистрелив у Деркача, і напевне — не раз. Стріляв би, доки не переконався, що той мертвий. А вже потім… ні, лише потім прибрав би свідка.
Наближалося знайоме перехрестя. Шеремет глянув на годинник і сказав:
— Завернім-но до тітки Явдохи. Один Бог знає, коли нам доведеться пообідати.
Вадим мав дещо інші плани, однак слухняно звернув на грунтівку (ситий Шеремет — зовсім не те, що Шеремет голодний) і лише зітхнув, скрушно похитавши головою:
— Уявляю картинку… Якби Жора залишився живий та переконав мене, що стріляли ті, хто його шантажував… Ото б я забігав! І все не в той бік сторони, як висловлюється один мій знайомий.
Шеремет мовчав. Нараз йому спало на думку іще одне припущення: що коли Жора не просто спрямував машину слідства на хибний шлях, а ще й хртів націлити їх на якогось всемогутнього конкурента? Так, так, змити з себе підозру — і заодно руками правосуддя знищити того, кому не в змозі протистояти сам. А що? Це дуже схоже на Деркача. В його дусі…
— Як ви гадаєте, — перебив його. роздуми Вадим, — Жора збирався залягти на дно?
— Може бути. Забрав би з собою Василька й “зміючку” та й повіявся з Узені. Тим більше що обставини дуже сприятливі: мовляв, тут загрожують моєму життю, тож тікаю від гріха подалі. Гроші ж дозволяли…
— Чимало нагріб? — поцікавився Вадим, який не, встиг побачити протоколи обшуку..
— Еге ж. Нам таке й не снилось! Два тайники знайшли: в одному — сорок золотих царських червінців, а в другому — двісті п’ятдесят тисяч радянськими.
…І знову промайнула у Матвія Петровича думка, що надто багато, що не зібрати такі гроші в провінційному місті навіть за допомогою рекету.
— Забагато, — сказав і Вадим, хвацько загальмувавши біля самісінького ґанку, на якому стояла усміхнена Катруся.
Сьогодні клієнтів побільшало. Крім рефрижератора, що й досі стояв на майдані, біля кафе зупинилися два вантажних “ЗІЛи”. Шофери на веранді уминали за обидві щоки запашний борщ.
— Приймайте гостей, — весело мовив Шеремет, коли Явдоха підійшла до їхнього столика. — Якась зачарована дорога: сама до вас привела.
— А таки чарівна, — всміхнулася господиня. — Хто хоч раз тут побуває, завжди знову приїжджає.
— А от мене, приміром, одне хвилює, — мовив Вадим, з непідробною стурбованістю дивлячись на Катрусю, що саме допомагала матері накривати на стіл. — Як це й досі ніхто звідси не викрав таку квіточку?
— А я не крадуся, — зашарілася дівчина.
Шофери за сусіднім столиком засміялися, а високий юнак із чорними, як смола, кучерями вигукнув:
— Красти треба вміти! Ось повернуся з рейсу, то покажу, як це робиться.
— Не вдавишся? — удавано сердито поцікавилася Явдоха.
— От і поговори з такою тещею, — розвів руками юнак і підвівся з-за столу. — Все одно вкраду. В нас, у циганів, це в крові.
— Їдь уже, перекотиполе, — незлобливо ляснула його по спині Явдоха. — Та гарбу свою не забудь.
— Трапляється, що й забувають? — спитав Вадим.
— Всяке буває, -сказала Явдоха. — Та нащо далеко ходити? Оно на майдані другий день стоїть гора залізяччя, хазяїна мов дідько вхопив.
— І справді, — підвів голову Шеремет і поглянув на рефрижератор, — куди це тягач подівся? “Колхіда”, здається. Чи “КамАЗ” там був?
— “КамАЗ”, — підтвердив Вадим.
— А номер запам’ятав?
— Ні, — тихо мовив Вадим. — Багнюкою був заляпаний. От літери пам’ятаю: АЧМ.
— Крутився тут учора один під ногами трохи не до обіду. Очима пасе, а саме таке зачухане, ще й пика неголена, — презирливо скривилася Катруся і пішла на кухню.
— То куди ж він зник? — Шеремет відсунув од себе тарілку.
— Кудись ходив, — Явдоха перераховувала гроші, — потім прибіг, фургон отой відчепив — і погнав, як скажений.
Якийсь час слідчі мовчали.
— Катрусю, сонечко! — нарешті гукнув Вадим. — Ти часом не знаєш, куди він ходив?
— А дзвонити, — обізвалася з кухні дівчина, — на пошту. В Узень, казали люди… Іще кудись. П’ять керебе на автомат розміняв.
— Приведи дільничного, — наказав Матвій Петрович Вадиму. — Треба розібратися.
…Одразу за дверцятами фургона стояли, до самісінького верху, ящики з поганенькими яблуками. А за ними все було забите пузатими мішками з маковою соломою.
— Двісті п’ятдесят тисяч… — роздільно вимовив Шеремет. — А я все запитую в себе: і звідки в Деркача такі гроші?
— Оце так фокус! — почухав потилицю Вадим.
— Але ж як усе розрахував, тварюка, продав би тобі їхню ниточку — і розмотуй, прокуратуро! Ти, певна річ, притиснув би кредиторів до стінки, аби з бідного Жори борги не вимагали. Ну а за Жорою з грошенятами і слід би захолов.