Приватне доручення
Шрифт:
Мирон минув піщану просіку і побачив метрів за сто нижче від себе постать людини, що теж спускалася. Коли той вийшов на світлу галявину, Іванцов по білій латці на саквах і втомленій ході впізнав глухонімого. Старший сержант прискорив ходу.
«Сатана його поніс сюди! — думав Іванцов. — Ну, глухонімий, але не сліпий же! Бачив же дріт. Зрозуміло, що сюди вхід заборонений».
Мирон уже майже біг і раптом з жахом побачив, як на півдорозі між ним і глухонімим, підскочивши на повороті жолоба, комлем доверху стала колода. На неї зверху з величезною швидкістю
Все це сталося в одну мить. Іванцов, помітивши багатометрові кругляки, що летіли прямо в спину глухонімому, не встиг навіть крикнути. Він лише побачив сакви з білою латкою і їхнього господаря, що вчасно відбіг набік.
«Встиг!» полегшено посміхнувся старший сержант і витер великі горошини поту з веснянкуватого чола. Потім наздогнав глухонімого і торкнув його за плече. Той оглянувся. Мирон побачив в утомлених його очах переляк і радість людини, яка випадково залишилася живою.
«Тож-то! — посміхнувся Мирон. Хто дорогу простує, той часто дома не ночує».
Вони пішли поруч. Старший сержант спершу хотів добре вилаяти свого супутника: не лізь, куди не просять, але думка, що людина лишилася живою та неушкодженою, змінила його намір. До того ж, що розтлумачиш йому на мигах?
«Однак, чекай, — подумав Мирон, — глухонімий-глухонімий, а коли колоди загримотіли йому вслід — почув! Спиною ж він не міг побачити».
Вони вже підходили до маленького пристанційного ринку, коли старший сержант, діставши з нагрудної кишені пачку документів, показав їх супутникові і почав втлумачувати йому, що, мовляв, свої покажи. Глухонімий довго не розумів, чого від нього хоче цей молодий засмаглий хлопець. Врешті посміхнувся, замугикав і поліз за пазуху. Дістав папірець.
Заяложений, протертий, він виявився довідкою якоїсь сільради Ровенської області, яка свідчила, що громадянин Бійчук Микола Богданович, 1901 року народження, є інвалід 1-ї групи: глухонімий від народження.
«Відведу я його на всякий пожарний до нас», вирішив старший сержант. Було вже біля восьми. Надходив час його чергування, а вести Бійчука в районне відділення міліції дуже далеко.
Начальник лінійного пункту залізничної міліції станції Стопачі капітан Нікольський прибув сюди всього місяць тому звідкілясь із східних областей країни. Він оглянув затриманого, його документи і наказав відпустити.
Але Іванцов, відкликавши його набік, щось прошепотів на вухо.
— А навіщо нам медицина, — посміхнувся Нікольський. Він вийшов до іншої кімнати, скинув черевики і повернувся в одних шкарпетках. Обережно підійшов до Бійчука, що стояв до нього спиною, і вистрелив над його вухом з пістолета. Навіть Іванцов, який відразу зрозумів намір начальника, здригнувся; так сильно гримнув у кімнаті постріл. Але жебрак і оком не повів. Він, як і перед цим, дивився на Іванцова широко розплющеними очима, В них було лише здивування і бажання зрозуміти, що таке говорить йому старший сержант.
Капітан
Іванцову стало ніяково. Він вивів глухонімого на вулицю і на мигах пояснив, що той може іти. Закивавши головою, Бїйчук зійшов з ґанку і незабаром зник за рогом.
Хвилин через десять біля станції зупинилась машина. З неї зіскочив солдат-прикордонник Басаджієв. У нього була перев'язана рука. Помітивши Іванцова, який ішов по перону, він мовчки кивнув йому і попрямував було до товарної контори.
— Гей, друже! — гукнув Іванцов, здивований тим, що його давній знайомий, завжди такий балакучий, тепер лише кивнув головою. — Поспішаєш чи що? А чому руку зав'язав?
— Е-е-е, — поморщився Басаджієв. — Це що! Інша біда у нас, Кордон порушили. Пройшов, паразит.
І тут Іванцов знову пригадав глухонімого.
Старший сержант, який виріс тут, біля кордону, знав майже всіх жителів Стопачинського округу. Разом з тим, в силу своєї добродушної натури, він без упередженості ставився до появи кожної нової людини в цьому малозаселеному районі.
Поділившись своїми враженнями про зустріч з глухонімим, старший сержант почув від Басаджієва трохи образливу фразу:
— Необережна ти людина, Мироне Іванцов, — похитав головою прикордонник і побіг дзвонити в загін.
Тим часом Іванцов і єфрейтор — шофер машини — метнулись шукати глухонімого. Але він зник. Іванцов дивувався. Всі тут на виду. Не зайшов же він по шпалах на сотню кілометрів за кілька хвилин! Шукали далі. Коли приїхала друга машина з прикордонниками, кинулися вже шукати Іванцова. Він появився несподівано і не сам. Поперед нього, мугикаючи і ображено жестикулюючи, йшов Бійчук. Його знайшли робітники паливного складу за штабелями приготованих до вантаження колод: глухонімий спав, як убитий.
В прикордонному загоні лікар оглянув затриманого і поставив обережний Діагноз: «…можливо. Хоча в слуховому апараті видимих змін немає. Правда, медицині відомі випадки…» Але начальник прикордонного загону полковник Кулемін перебив його нетерплячим помахом руки. Запросили Ровно. Відповідь прийшла така ж невизначена. В тій сільраді, яка видала довідку Миколі Бійчуку, є село, де ледве не половина жителів має таке ж прізвище. Село так і називається: Бійчуки.
Вирішили все ж послати туди фото затриманого.
Найретельніший обшук нічого не дав. Жебрак, як жебрак.
Вночі Басаджієв, який числився в лазареті ходячим хворим, умовив свого земляка — чергового фельдшера молодшого лейтенанта медслужби Нарзулаєва зробити експеримент. До цієї затії залучили також помічника начальника караулу. Втрьох вони тихенько підійшли до камери і прислухались. Бійчук спав. Дуже обережно відкрили двері. Нарзулаєв, стискаючи в одній руці секундомір, іншою ніжно, наче до руки коханої, доторкнувся до пульсу сплячого і моргнув Басаджієву. Той закричав не своїм голосом: «Стій, руки вгору!» Бійчук спав. По обличчю Нарзулаєва всі зрозуміли, що пульс лишився такий же.