Приватне доручення
Шрифт:
В першому купе дев'ятого вагона пасажири азартно грали в доміно на чемодані. А за стінкою повний мужчина в піжамних штанях і сітчастій майці, дістаючи в саквояжа кошлатий рушник, повідомляв супутникам:
— Один чемодан уже проламали, за інший взялися.
Спека не спадала.
Хлопчина в футболці, дивлячись у вікно на синіючу прохолодою смужку лісу на горизонті, тоскно промовив:
— А там, мабуть, джерельні озера! Вода хо- о-олодна. Ех, пірнути б!
На нього подивилися так, як дивиться голодна людина на того, хто розповідає про спосіб приготування котлет по-київському. Лише один пасажир цього купе — молода людина в шовковій безрукавці—здавалося,
Сонце, наче і йому стало жарко від власних променів, заховалося, нарешті, за хмаринку, схожу на сніговий замет. Але задуха не спадала. Радіовузол вже передавав морські пісні Утьосова. Пасажири мріяли про свіжість моря.
В кінці вузького коридора хтось голосно, з ледь помітним кавказьким акцентом вигукнув:
— Антон Іванович, генацвале! Насилу тебе розшукав! Весь поїзд два рази оббіг. На ходу посадочний взяв, на ходу у вагон ускочив. І все, розумієш, із-за Рибохльостова. Ніяк проект не наважиться підписати. От перестраховщик!
Вся ця тирада була, очевидно, адресована товстій людині, яка вийшла покурити в коридор, бо у відповідь залунав її голос:
— Але все ж підписав? Ви в якому вагоні, Костянтин Никифорович?
— Як не підписати! Я в п'ятому. Що ми тут будемо мучитись?! Ходімо у вагон-ресторан. Там пиво на льоду. Розповім про новини.
Молода людина зі шрамом повернула голову до дверей, прислухаючись до розмови двох співслужбовців. Потім розгладила широким пальцем зморшки, що набігли на глибоке перенісся, підійшла було до дверей, але, ще не бачачи тих, що розмовляли, рішуче і навіть якось нервово повернула назад. В цей час Івагон качнуло на повороті. Високий бородань, який проходив повз купе і якого назвали Костянтином Никифоровичем, втратив рівновагу і, вскочивши до купе, штовхнув молодика плечем. Ледве втримавшись за верхню полицю, він збентежено посміхнувся і пробасив:
— Пробачте, дорогий!
Той, кому були адресовані слова, повернув лише голову і ворухнув повіками. Коли очі їхкї зустрілися, усмішка повільно сповзла з обличчя грузина. Ще секунду-другу вони дивилися один на одного, доки пам'ять обох завершила якесь коло, потім бородань лизнув вуста та тихо-тихо й здивовано промовив:
— Ігор? — І, вже не сумніваючись, щосили закричав — Ігор! Чортяка! Як же так? Невже це ти?! Ну, звичайно, це ти!
— Костя! Замбахідзе! От так зустріч! А борода тобі навіщо в тридцять років?
Вийшовши з купе, вони довго плескали один одного по плечах, наче кожен такий жест складався з цілої фрази, наперед заготовленої і раптом загубленої. А з чого починати розмову — так і не знали.
Вигуки розбуркали сонних і принишклих від жари пасажирів. Вони виставляли цікаві голови з дверей. А в сусідньому купе припинився стукіт доміно.
— Дванадцять? Так, дванадцять років не бачились! — вигукнув бородатий Кость. Однією рукою він обняв товариша, а другою штовхав у бік свого співслужбовця. — Розумієш — друг юності! Разом до школи ходили, разом молодими і красивими були, разом одних дівчат любили! Що, брешу, Гарька? Це ти з Генкою в Ріту разом закохались?
Ігор лише повів бровами в бік пасажирів, наче соромлячись свого галасливого товариша, і якось недоречно перебив:
— Тут жарко, ходімо в ресторан.
Вони зайняли столик в кутку.
Кость замовив шашлики і дюжину пляшок пива.
— Не хвилюйся, дорогий, це на перший погляд здається так багато. Розіп'єшся — ще захочеш. Львівське пиво — найкращий напій. Коли не згадувати, звичайно, грузинські вина. Хто буде заперечувати?
Але. йому ніхто не збирався заперечувати, і Кость відкрив першу пляшку.
— А я вважав, Ігор, що ти загинув, — наливаючи в стакани, сказав раптом Кость.
— Це ж як? — посміхнувся Ігор.
— Коли ми з тобою бачились востаннє?
— Під час форсування Дніпра, коли тебе поранило.
— Так. Після цього я три місяці провалявся в харківському шпиталі. Якось зустрівся там з лейтенантом Одинцовим. Пам'ятаєш Мишку Одинцова?
— Той, що з нами училище кінчав? Високий, в ластовинні?
— Він розказав мені, що під Фастовом тобі доручили провести зі своїм взводом розвідку боєм, і під час контрнаступу німців ти був відрізаний від дивізії. Мишко говорив, що понад два тижні не було про тебе ні слуху ні духу. Потім його контузило вій потрапив до нашого шпиталю. Ми з ним пам'ятаю, вночі в ординаторській тебе за шкаликом спирту пом'янули.
Ігор насупив брови, хотів щось сказати, але Кость перебив його І пробачливим тоном продовжував:
— Я теж не відразу повірив — писав, шукав тебе, але, знаєш, як було: листи ганялися за адресатом по півроку. А потім мене виписали з шпиталю, і занесло мене аж на Північ. Тільки через дванадцять років оце зустрілися, та й то випадково.
І Кость, перегнувшись через стіл, міцно обняв товариша.
За вікном зовсім потемніло. Народжені денною спекою чорні купчасті хмари стерли перші зірки. Десь в горах прокотився грім, і луна довго підхоплювала його глухий відгомін. Сяйнула блискавка, перші каплі дощу білими смужками стали мережити шибки. Паровоз притишив хід. Пропливли вогні стрілочного поста. Пасажирів злегка хитнуло вперед, дзенькнуло посудом на стойці: поїзд зупинився.
Ігор поглянув на годинника.
Кость питально звів брови:
— Ти що, сходити маєш?
— На наступній зупинці, в Стопачах.
Замбахідзе розчаровано крякнув:
— От тобі й маєш! Лиш зустрілися, а він уже і втікає.
Співслужбовець Замбахідзе, який мовчки смоктав жовтаве, вже без піни пиво, зауважив:
— Наступна зупинка не Стопачі, а 17-й роз'їзд. Двадцять хвилин їзди. Та й там, чекаючи на зустрічний, стояти хвилин двадцять, а потім до Стопачів ще хвилин тридцять, Так що більш години маєте в своєму розпорядженні.
З тамбура чулася голосна суперечка. Хтось з перону, мабуть, намагався «пробратися» в ресторан, незважаючи на заперечення старшої офіціантки. Голос і поступово лагіднішав і, нарешті, затих, У вагон швидко зайшов молодий чоловік у вишитій українській сорочці з невеликим фібровим чемоданом, за ним — дві жінки з авоськами.
Кость з осудом підняв палець і промовив:
— На цій станції завжди так: місцеві жителі виходять до московського поїзда, щоб тут купити кондитерські і тютюнові вироби. А чому? — Було схоже на те, що він збирається викривати всі недоліки і погрішності в роботі місцевих торговельних організацій. Але його перебив чоловік у сорочці, що підійшов. Розсовуючи по кишенях пачки московського печива, вій попрохав: