Шрифт:
Вже зовсім смеркло, коли дільничний уповноважений Гургаль вийшов із штабу народної дружини Першотравневого селища і подався в обхід. У школі робітничої молоді на вулиці Гагаріна був випускний вечір, і виставлений у вікні динамік оглушував перехожих громом модного шейка. Гургаль зайшов до школи і сказав, щоб динамік зняли з вікна – веселитися можна й тихше. Далі повернув на Залісну вулицю. Приземкуваті будиночки за парканами палісадників поринали в сон: то тут, то там у вікнах гасло світло, на вулиці ставало темніше. Якась парочка югнула у хвіртку. Гургаль усміхнувся і прискорив ходу. Біля будинку номер 47 стояли двоє чоловіків. Один, – кремезний здоровань у насунутій на очі кепці, – даючи дільничному дорогу, мовчки посторонився.
Назад
Невеличкий рублений будиночок – таких уже давно не будують навіть по селах – причаївся за розкішними кущами бузку. Півроку тому в ньому оселився машиніст Щербак з дружиною і дитям. Машиністова дружина – чепурненька жінка середнього віку – спершу ніде не працювала, обживалася на новому місці, а нещодавно, влаштувавши синка в дитсадок, пішла на трикотажну фабрику. Про все це дільничний згадав, поки йшов піщаною доріжкою од хвіртки до ганочка.
На ганочку Гургаль поправив кобуру пістолета і рішуче постукав. Ніхто не озвався. Він знову постукав – гучно й настирливо. За дверима почулися кроки, хтось довго роздивлявся дільничного у вічко, нарешті хриплуватий голос спитав:
– Хто?
– Дільничний уповноважений.
За дверима зволікали, та ось клацнув замок, дзвякнув ланцюжок. У коридорі, куди Гургаль увійшов, було темно.
– Увімкніть світло.
– Лампочка перегоріла.
– Тоді зайдімо до хати.
– Там хвора… Заразна.
– Нічого, ходімо, – зажадав дільничний і увімкнув ліхтарик.
Сивоголовий чолов’яга з моложавим обличчям, мружачись од яскравого світла, прикрив очі рукою.
В кінці коридора Гургаль відчув лоскотливий запах якихось ліків. Коли чоловік, що йшов попереду, відчинив двері в кімнату, запах став гостріший. «А тут і справді хтось хворий», – подумав Гургаль і погасив ліхтарик. Хоча при тьмяному світлі нічної лампочки важко було розгледіти велику кімнату, та він одразу помітив у ній розгардіяш: на підлозі валялися подушки, стілець, зірваний із стіни килимок, на ліжку купа одягу. Наступної миті Гургаль відчув, що, крім нього і сивоголового, в кімнаті е хтось третій і цей третій стоїть у нього за спиною. Зненацька його вдарили ззаду по голові чимось важким…
Опритомнів Гургаль од кашлю. Густий ядучий дим роздирав легені, сліпив очі. В кімнаті танцювало полум’я. Горіли шпалери, дощата фарбована підлога, стільці, велика шафа. Нічого не тямлячи, – голова тріщала від нестерпного болю в потилиці, – Гургаль підвівся і, звідки тільки сили взялися, кинувся до дверей. Вони були відчинені. Але і в коридорі, перетинаючи дорогу до виходу, бушував вогонь. Гургаль позадкував у кімнату. Чманіючи від спеки й чаду, спробував пробратися туди, де, здавалося йому, було вікно. На ньому вже тліла тужурка, штани. Прикриваючи обличчя картузом, Гургаль пробився до вікна, розчинив його навстіж, судорожно вдихнув свіже нічне повітря. Він уже виліз на підвіконня, коли раптом наче з-під землі почув приглушений стогін. Обернувся. Полум’я гуготіло в кімнаті, і саме звідти линув ледь чутний зойк, благання про допомогу. Якусь мить дільничний ще стояв на підвіконні. Ні, він не думав про себе, він намагався збагнути, звідки ж чути стогін. Потім, натягнувши на голову тужурку і насунувши на самі вуха картуза, вихопив із кобури пістолет, тричі вистрелив у чорне, як сажа, нічне небо і стрибнув назад у палаючу кімнату, пробираючись туди, де за великою шафою стояло старомодне ліжко…
Тим часом прокинулася Залісна
– Ланцюжком од колонки ставайте! Передавайте відра! – гудів чийсь бас.
– Ганно! Ганно! О господи, вона ж у хаті! – лементувала перелякана жінка. – Мати і дитятко горять!
– Рубай двері!
– А може, через вікно?..
– Ганно! Ганно! Та що ж це таке?!
– Треба б чоловікові в депо подзвонити.
– Він у поїздці.
– Лий із цього боку!..
Зненацька люди у дворі завмерли: з вікна палаючого будинку показався: чоловік з якимось довгастим згортком у руках. На ньому димів одяг, а одне плече міліцейської тужурки вже охопили язички полум’я. До чоловіка кинулися з відрами, облили водою, хотіли підхопити під руки, та він подав згорток:
– У лікарню негайно! Ще живий.
Якась огрядна жінка в домашньому халаті зойкнула, підхопила згорток.
– Господи, та це ж Ганнин хлопчик. А Ганна, де ж Ганна?
– Є в кого рядно чи брезент? – хрипко спитав Гургаль.
Його впізнали, хтось подав грубий брезентовий плащ.
– Змочіть водою.
– Та що ви, товаришу лейтенант?! Туди вже не можна.
– Давай відро!
– Не роби дурниць, лейтенанте. Двічі підряд долю не випробовують.
– Лий!
Гургаль накинув на голову плащ і побіг до вікна. Затримати його не наважилися. Біля вікна стояло двоє хлопців і з розгону лили у вогонь воду. І хоча їм безперервно подавали повні відра, було ясно, що з полум’ям не впоратися. Десь у кінці вулиці пролунали пронизливі сирени пожежних машин. Ставши на перевернуте відро, Гургаль виліз на підвіконня і пірнув у кімнату. Люди затамували подих…
Гупаючи кованими черевиками, брязкаючи поясними карабінами, на подвір’я вбігли пожежники. Розмотуючись, до будиночка покотився клубок сплюснутого шланга. Але в цю мить у палаючому будинку щось затріщало, здригнулися, гойднулися стіни. Люди у дворі зойкнули, позадкували до хвіртки. На їхніх очах розломився і важко сів високий, критий черепицею дах. У небо шугонули міріади іскор…
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Наталя прокинулася й одразу ж подивилася на тумбочку. Газети не було. Мабуть, мати сховала. Питати – марна річ: на її обличчі з’явиться вираз подиву, стенаючи плечима, вона скаже, що нічого не знає і навіть не розуміє, про що йдеться. Мила, чудова мама! Її делікатність часом може вбити людину. Вчора вона цілий вечір удавала, що газета аніскілечки не цікавить її, що це дрібниця, про яку не варто говорити, а вночі потай забрала газету. Наталя певна, що коли б мати могла, вона б скупила весь тираж. А яка з цього користь? Газету вже прочитало все місто, вся область. Та й не в газеті річ…
Невесело всміхаючись, Наталя встала, підійшла до навстіж одчиненого вікна, глянула на небо. Хоч би дощ пішов. А ще краще – хай налетить гроза, загуркоче грім, замигають блискавки, завиє вітер. Отоді б заритися в постіль і, натягнувши ковдру на голову, стиха, щоб не чула мама, заплакати. Та небо, як на зло, було чисте-чистісіньке: блакитне, лагідне.
Відкинувши пасмо темно-рудого волосся, що впало на очі, Наталя важко зітхнула. Помітивши, що з балкона протилежного будинку за нею стежить якийсь товстун у майці, вона показала йому язика і відійшла од вікна. Усі чоловіки однакові. І вона згадала маму. Тільки у мами все було складніше. У мами нічого просто не буває. Судячи з усього, вона любила того чоловіка, завдяки якому Наталя появилася на світ, хоча ніколи, навіть у думках, не називала його батьком. Вона нічого про нього не знала. Розмовляти з мамою на цю тему марно. Вона мовчить. Але Наталя знає, що мама все-таки любила йото. За що і як – це її таємниця. Мама ревно береже все, що лишилось у неї як пам’ять про нього: старенький фотоапарат, трофейний німецький кортик з вигадливо інкрустованою рукояткою і годинник «Омега».