Прокляті
Шрифт:
Якщо вам це цікаво, то зазвичай люди в Пеклі просто кричать — аби почути власний голос і згаяти час. Утім, скарги на Пекло здаються мені трохи очевидними і такими, що мають потурати власним бажанням. Пекло — просто досвід, який ми отримуємо, пречудово розуміючи, що це жахливо, і насправді задоволення полягає саме у шкідливості цього досвіду: як, наприклад, їсти в інтернаті напівфабрикати фірми «Свенсон» — пиріжки з куркою чи біфштекс, коли в кухаря вихідний. Чи у поїданні геть усього в Шотландії. Дозвольте мені насмілитися зазначити, що єдина причина того, чому ми витрачаємо час на певні речі, такі, як перегляд телеверсії «Долини ляльок», полягає у задоволенні від розуміння їх насправді дуже низької якості. На відміну від них, «Англійський пацієнт» відчайдушно намагається продемонструвати нам якусь глибину, результатом чого стає його болісна нудність. Пробачте мою багатослівність: колись щось і примушує нас сприймати землю
Беручи все це до уваги, мені здається банальним і очевидним відразу після прибуття до Пекла починати плакати й скреготати зубами, й роздирати на собі одежу — і все через те, що ви виявилися зануреними у стічні води чи гепнулися на ліжко, вкрите білими від жару лезами бритви. Волати й молотити ногами у такій ситуації видається трохи… удаваним, наче ви купили квиток й сіли у крісло, щоб подивитися стрічку «Жан де Флоретт», а коли виявилося, що актори розмовляють французькою, обурилися і почали голосно скар¬15житися. Чи візьмемо інший приклад: дехто подорожує до Лас-Веґаса, щоб потім увесь час твердити про те, яке місто вульгарне й непристойне. Зрозуміло, навіть ті казино, які зі шкіри лізуть, аби виглядати елегантно, встановлюють усюди кришталеві канделябри й хизуються вітражними вікнами, — навіть вони переповнені галасом і какофонією пластмасових гральних автоматів, які відчайдушно миготять різнокольоровим сяйвом, аби привернути вашу увагу. У такій ситуації люди, що скиглять і стогнуть, мабуть, вважають, що вони виглядають естетами, але ж насправді вони просто всіх трохи дратують.
Існує ще одне дуже важливе правило, яке варто повторити: не можна їсти солодощі. Не те щоб вони вас хоч трохи спокусили, бо їх розкидано по брудній підлозі; а крім того, це такі солодощі, які навіть товстуни й героїністи не їстимуть: солодкі льодяники, тверда, як скеля, жуйка «Базука», жуйка «Сен-Сен», іриски, карамельки «Кроуз» й кукурудзяні кульки.
Беручи до уваги той факт, що ви, на відміну від мене, живі,хоч і негр або жид, або ще хтось — так тримати, їжте і надалі свої тістечка з висівками, — тож доведеться вам повірити мені на слово стосовно всіх дрібничок Пекла; отже, слухайте мене дуже уважно.
З вашою кліткою з обох боків межують інші клітки, і їхній ряд тягнеться до самісінького горизонту; у більшості з них розташовані люди (по одній людині на кожну клітку), і більшість Цих людей щосили кричать. Не встигла я відкрити очей, а вже чую, якась дівчина каже: «Не торкайся ґрат!» У сусідній клітці стоїть дівчина-підліток; вона показує мені долоні, широко розсовує пальці — долоні геть укриті сажею. У Пеклі16пліснява почуває себе, наче вдома, і здається, наче все інферно хворіє на синдром «хворих будівель». Закладаюся: моя сусідка — член шкільної команди підтримки, адже завдяки своїй лінії стегон вона може носити спідниці прямого крою, а ще в неї є груди — справжні груди замість рюшів чи шлярок, і вони напинають її блузку. Навіть незважаючи на дим, що затьмарює повітря, і на кажанів, які час від часу пролітають у мене перед очима, я бачу, що її туфлі від Маноло Бланіка — підробка, яку можна придбати, побачивши їх лише на екрані комп'ютера, за п'ять доларів, коли замовляти на піратському сайті десь у Сінгапурі. Коли ви ще здатні перетравити нову пораду: не треба вмирати, маючи на ногах дешеві туфлі. Пекло — це… ну, справжнє пекло для взуття; пластик розчиняється при достатньо низькій температурі,а вам навряд чи хочеться цілу вічність ходити босоніж побитому склу. Коли ваш час прийде, коли славнозвісні дзвони продзвонять і по вас, серйозно замислитесь над тим, щоб взути класичні шкільні туфлі, темні (щоб не було видно бруду)і на низьких підборах, хоча б «Басс Віджинз». Ну от, і ця дівчинка-підліток у сусідній клітці знову кричить мені, питає:
— За що тебе прокляли? Я підіймаюсь, нахиляюсь, струшую пил зі спідниці-шортів і відповідаю:
— Гадаю, за марихуану, — і, скоріше, щоб не здатися нечемою, аніж через щиру цікавість, питаю в дівчини щодо її смертного гріха.
Дівчина знизує плечима, вказує брудним пальцем на туфлі й каже:
— За білі туфлі після Дня подяки.
Її туфлі просто жахливі: білий шкірозамінник уже порепаний, а удавану фірму не можна добре почистити.
— Які чудові, — брешу я, киваючи на її взуття. — Це Маноло Бланік?
— Так, — бреше вона у відповідь, — саме від нього. Коштують купу грошей.
Ще одна дрібничка, яку варто пам'ятати про Пекло: кого не спитаєш, за що їх сюди запроторили на цілу вічність, всі відповідають: «Перейшла дорогу на червоне світло», чи «Носила чорну сумочку з коричневими черевичками», чи розповідають іншу байку. У Пеклі лише дурні розраховуватимуть на високі стандарти чесності в інших. Власне кажучи, на землі також.
Дівчина в сусідній клітці робить крок до мене, все ще не зводячи з мене очей, і питає:
— Тобі вже казали, що ти красуня? — Ця фраза викриває її як неймовірну, неможливо відверту брехуху вищої ліги, але я нічого не відповідаю. — Та я серйозно, — наполягає вона. — Все, що тобі треба, — це трохи підводки для очей та туші. — І ну копирсатися у сумочці — також білій, «під крокодила», із пластику! І дістає звідти кілька штук туші та компактних тіней для повік від «Ейвон». Однією брудною рукою дівчина дає мені знак, щоб я просунула обличчя крізь ґрати.
Досвід підказує мені, що дівчата зазвичай неймовірно розумні, доки в них не виростають груди. Можете не зважати на цю думку як на мою особисту упередженість, причина якої полягає в моєму ніжному віці, але, здається мені, тринадцять років — саме той час, коли люди досягають найбільшого розквіту з точки зору інтелекту, особистості й відваги. Як хлопчики, так і дівчатка. Не хочу хвалитися, але людина стає надзвичайною саме у віці тринадцяти — достатньо пригадати Пеппі-Довгу-Панчоху, Полліанну, Тома Сойєра, Нестерпного Денніса, — доки її не починає розривати гормональний шторм і вона не стикається зі статевими очікуваннями. Як тільки в дівчат починається менструація, а в хлопчиків — нічні несподіванки, вони миттєво забувають про свої видатні академічні здібності й таланти. І знов-таки, хочу процитувати свій підручник з «Впливу західної історії»: довгі роки після пубертату — це наче Темні віки, що впали на землю між афінським Просвітництвом й італійським Відродженням. Дівчата отримують цицьки й забувають, що колись були відважними й розумними. Хлопці теж можуть досхочу демонструвати власну мірку хитромудрості й веселощів, але тільки дайте їм відчути першу ерекцію — і все, на найближчі шістдесят років вони перетворюються на повних ідіотів. Для обох статей юність трапляється наче щось на кшталт Льодовикового періоду дурості. Отже, я знаю слово «стать». Може, я й товста, і пласкогруда, і короткозора, і мертва, але ж я НЕ ідіотка.
Так, і мені відомо, що коли суперсексуальна старша дівчина зі стегнами і грудьми, і гарним волоссям хоче зняти з тебе окуляри і зробити тобі димчастий макіяж, то насправді вона просто намагається затягнути тебе до участі в конкурсі краси, який вона вже виграла. Це такий самий жест нахабної зневажливості, як у багатіїв, коли вони питають бідних стосовно того, де ті відпочивають влітку. На мою думку, це має присмак очевидного й байдужого виду шовінізму а ля «то нехай їдять тістечка». Або так, або ж ця приваблива старша дівчина — лесбіянка. У будь-якому випадку, я не даю їй погратися з моїм обличчям, і вона стоїть, розмахуючи жирною тушшю, наче хрещена-фея своєю чарівною паличкою, бажаючи перетворити мене на Попелюшку-хвойду. Чесно кажучи, кожного разу, коли я дивлюсь класичну стрічку Джона Гюза «Клуб „Сніданок“», і Моллі Рінґволд веде бідолашну Еллі Шиді до жіночої вбиральні, а потім вони разом виходять — на кожній щоці в Еллі Шиді жахливо насичені смуги рум'ян, волосся в неї зачесане назад і перетягнуте стрічкою, а губи нафарбовані червоним-червоним, наче у дешевої китайської підробки власного стилю Моллі Рінґволд, дорогої шльондри у стилі журналу «Воґ», — і бідолашна Еллі виявляється перетвореною на щось на кшталт живого та такого, що дихає, естампу Нейджела, — то я завжди кричу до телевізора: «Тікай, Еллі!» Ні, справді, я верещу: «Умийся, Еллі, і просто тікай звідти!»
Замість того, щоб віддати їй своє обличчя, я відповідаю:
— Краще не треба, в мене ще екзема не зійшла.
І тієї ж миті чарівна паличка туші смикається назад. Усі тіні для повік і помади від «Ейвон» спішно стрибають назад, до удаваної сумочки від «Коуч», а очі дівчини потайки досліджують моє обличчя, шукаючи на ньому ознаки запаленої,червоної лускатої шкіри та відкритих болячок.
У такій ситуації матінка б сказала: «Кожна нова покоївка хоче складати твою білизну якось інакше». Тобто: треба бути на сторожі й не дозволяти іншим вирішувати за тебе.20Коло наших кліток товпляться й інші: деякі порожні, а в інших сидять поодинокі люди. Безсумнівно, це качок, наркоман-бунтівник, самозакоханий розумник і психопат, — всі вони сидять під арештом тут, навіки.
Ні, це нечесно, але в мене дуже багато шансів на те, що я проведу тут, у клітці, наступні кілька століть, прикидаючись хворою на псоріаз і слухаючи, як лицеміри кричать і скаржаться на вологість і запах, а моя сусідка, Дорога Шльондра, сідає навпочіпки, намагаючись за допомогою слини і жмутку серветок «Клінекс» надати хоч трохи блиску своїм дуже дешевим туфлям із білого шкірзаму. Навіть сильний сморід лайна, і диму, і сірки не здатен подолати аромату її дешевих парфумів, схожого на аромат фруктів, «ідентичного натуральному», чи запаху розчинного напою «виноград». Чесно кажучи, я б краще нюхала лайно, але, на жаль, затримати дихання на кілька мільйонів років неможливо. Тож, виключно з надмірної чемності, я кажу: