Прокляті
Шрифт:
А тепер — гоп-ля! — я чекаю на те, що в мене виріжуть язика і підсмажать його на свинячому салі з часником. Можливо, демони навіть планують гасити недопалки об мої пахви.
Зрозумійте мене правильно. Пекло не таке вже й жахливе, його й порівняти не можна з екологічним табором, чи, ще більше, з десятим класом середньої школи. Ви можете вважати, що я просто вдалася в тугу, але мало що може зрівнятися з епіляцією гарячим воском чи пірсингом пупка, який роблять просто у кіоску в торгівельному центрі. Чи з булімією. Не те щоб я була такою собі Ненажерою фон Ненажердт, що страждає на порушення травлення.
Але ж найбільший мій недолік — здатність
Так, мені відомий термін «фізична залежність». Мені тринадцять, і я втратила всі ілюзії, але ж не розум!
І як би я не намагалася стримуватися, я продовжую сподіватися на те, що рано чи пізно в мене почнеться менструація. Я продовжую сподіватися, що в мене виростуть справжні великі цицьки, як-от у Бабетти, що сидить у сусідній клітці. Сподіватися на те, що варто лише сунути руку в кишеню спідниці-шортів, і я витягну звідти заспокійливе. Я схрещую пальці на удачу: коли якийсь демон зіллється зі мною в цистерні киплячої лави, то назовні я винирну голою і разом із Рівером Феніксом, і він скаже, що я мила, і спробує поцілувати мене.
Проблема в тому, що в Пеклі надії немає.
Ким я себе вважаю? Якщо використати тисячу слів… Навіть гадки не маю, але почну потроху відмовлятися від надії. Прошу тебе, допоможи мені, Сатано. Я буду така щаслива! Допоможи мені позбутися фізичної залежності від надії. Дякую.
Розділ четвертий
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Здається, я тебе сьогодні побачила, і відразу ж почала махати тобі, наче скажена, наче божевільна фанатка, аби привернути твою увагу. Пекло продовжує розгортатися, як цікаве, неймовірне місце, і я почала вивчати ази демонології, отже, я не завжди буду такою ідіоткою. Правду кажучи, в мене немає часу на сум за домівкою.
Сьогодні я навіть потоваришувала з одним хлопцем. У нього такі мрійливі карі очі…»
Якщо вже дотримуватися технічної точності, час у Пеклі не вимірюється днями та ночами: тут постійно панує притлумлене світло, що підкреслюється тремтячим жовтогарячим жаром полум'я, білими клубами пару, що здіймається, та чорними хмарами диму. Ці елементи поєднуючись створюють довічну просту атмосферу відпочинку після катання на лижах.
Беручи це до уваги, я дякую Богу за те, що взяла із собою годинник із календарем, який не треба заводити. Вибач, Сатано, винувата. Промовила заборонене слово — те, що починається на «Б».
Майте на увазі, всі ви, живі, які ходять світом, і приймають вітаміни, і не мають вільного часу через своє лютеранство чи колоноскопію — ви неодмінно маєте вкласти гроші в годинник високої якості, який прослужить довго, і в такий, що має функції висвітлення дати. Не розраховуйте на те, що зможете користуватися мобільними (у Пеклі вони не приймають сигналу),і навіть на секунду не думайте, що вам удасться померти, стискаючи в руках зарядний пристрій, і прийти до тями в іржавій клітці з електророзеткою, що сумісна із вашим телефоном. Але я не кажу вам купувати «Свотч». Годинники «Свотч» роблять із пластику, а пластик у Пеклі розчиняється. Зробіть собі величезну послугу та вкладіть гроші в ремінець зі шкіри високої якості чи оберіть розсувний металевий ремінець, на пружині.
У випадку, коли ви вирішите не озброюватися таким, як треба, годинником, у жодному разі не витріщайтеся на розумну, ініціативну тринадцятирічну дівчину-янголятко, взуту у туфлі «Басс Віджинз» і в окулярах у роговій оправі та не питайте її кожної миті: «Який сьогодні день?» чи «Котра година?» Оскільки вищезазначена розумна, хоча й товста, дівчина просто симулюватиме, що дивиться на годинник, після чого відповідатиме: «Минуло вже п'ять тисяч років із того разу, коли ви востаннє мене питали».
Так, мені відомо слово «симулювати». Мабуть, я трішечки роздратована й насторожена, але ж — і не має значення, наскільки ввічливо ви в мене це питатимете, наскільки улесливим буде ваш тон, — я вам не служниця чи рабиня, що слідкує за часом, чорт забирай!
І, доки ви не доклали належних зусиль, щоб кинути палити, обміркуйте це: паління сигарет чи сигар — пречудове заняття, коли ви хочете опинитися в Пеклі!
І ДО того, як ви кинете мені пихате зауваження (доходячи невірних висновків із моєї поведінки), що в мене, мабуть, «червоні дні календаря», які, звісно ж, не просто так назвали «критичними», дозвольте нагадати вам, що я мертва, покійна, покинула цей світ до пубертату, а отже — маю імунітет до безглуздих репродуктивних біологічних потреб, які, безсумнівно, супроводжують кожен живий, дихаючий момент вашого нікчемного, живого, дихаючого життя.
Навіть зараз у мене у вухах стоїть голос матінки: «Медісон, ти мертва, тож — заспокойся вже». З часом я починаю сумніватися, до чого в мене більш сильна схильність: до Надії чи Заспокійливого.
У сусідній клітці Бабетта марнує час, придивляючись до кутикул і поліруючи нігті об ремінець білої сумочки. Кожного разу, коли вона кидає погляд у мій бік, я влаштовую виставу: чухаю шию та шкіру навколо очей. Здається, до Бабетти ніяк не дійде, що ми обидві мертві; отже, хвороби, хоча б і такі, як псоріаз, навряд чи турбуватимуть нас і впродовж загробного життя; утім, коли добре поміркувати над її вибором матово-білого лаку для нігтів, стає зрозумілим, що такі, як Бабетта, не відповідають образові дівчини-стипендіатки. Дівчини з обкладинки — мабуть.
Бабетта зустрічається зі мною поглядом і питає:
— Який сьогодні день?
Я чухаюсь і відгукуюсь:
— Четвер.
Насправді, я не дозволяю нігтям контактувати зі шкірою; я чухаю віртуальну, уявну шкіру: інакше обличчя в мене давно вже перетворилося б на шмат сирого м'яса. Останнє, що мені потрібно, — це підхопити якусь інфекцію в такому брудному, запоганеному середовищі.
Бабетта знову скоса дивиться на кутикулу та каже:
— Обожнюю четверги… — вона витягує флакончик із білим лаком для нігтів зі своєї сумочки «під фірму» і додає: — Четвер схожий на п'ятницю, але кращий, бо в четвер ти не зобов'язана йти кудись розважатися. Це наче переддень Святвечора, 23 грудня… — Бабетта трусить флакончиком із лаком і промовляє: — Четвер схожий на дуже-дуже гарне друге побачення, коли ти ще думаєш, що секс із ним може бути гарним…
Із іншої клітки, досить недалеко від моєї, доноситься чийсь пронизливий крик. Інші люди, замкнені у своїх одиночних камерах, тупо сидять у класичних положеннях кататонічного ступору; вони одягнені в забруднені костюми венеціанських дожів, наполеонівських фуражирів, мисливців за головами маорі. Вони, безперечно, змогли покинути будь-яку надію і зараз просто стискають замацані ґрати. Колись вони били й колотили все навколо, не бажаючи примиритися з ситуацією, а тепер лежать — зганьблені, з широко розкритими очима, нерухомі. Щасливі покидьки.