Прокляті
Шрифт:
Дівчина, що сиділа у мене в ногах, сказала:
— Припиніть тягнути й даруйте поцілунок.
Ще одна дівчина погодилась:
— Авжеж.
Їхні голоси були приглушені й лунали наче крізь туман, наче з відстані у кілька миль.
Третя дівчина, що сиділа біля моїх ніг, розправила дужки моїх окулярів й начепила їх на власне самовдоволене обличчя. Хлопаючи віями й кокетливо нахиляючи голову то вправо, то вліво, вона сказала:
— Ви всі дивіться на мене… Я — жирна, потворна дочка дурнуватої кінозірки… Моє фото надрукували на обкладинці дурнуватого журналу «Піпл»…
І всі три міс Пусті Голови захіхікали.
Коли дозволите мені хвильку потурати своєму
Висячи під стелею, спостерігаючи, така ж відсторонена, як моя мати, коли вона тисне на клавіші, щоб шпигувати за покоївками й змінювати рівень освітлення за допомогою ноутбука, я не відчувала ані болю, ані тривоги. Я взагалі нічого не відчувала. Піді мною три дівчини розв'язали пояс у мене на горлі. Одна дівчина сунула долоню мені під потилицю й трохи відкинула мою голову назад, а інша набрала у легені повітря й нахилилась наді мною. Її губи накрили мої, сині.
Отже, я знаю, що таке клінічна смерть, утім, мене більше непокоїв мій пристрій для очей, який я отримала за рецептом. Дівчина біля моїх ніг, на носі в якої все ще сиділи мої окуляри для читання, сказала: «Вдихай. Сильно».
Дівчина, що схилилась наді мною… коли вона вдихнула повітря мені в рота, я наче впала зі стелі й приземлилась просто в своє тіло. Коли дівчина сильніше притиснула свої губи до моїх, я знову наповнила своє тіло, що лежало на ліжку. Я закашляла. У мене боліло горло. Три дівчини розсміялись. Моя крихітна спальня, старенькі примірники «Грозового перевалу», і «Нортенгерське абатство», і «Ребекка» виблискували й сяяли. Все моє тіло здавалося таким наелектризованим і вібруючим, і сповненим енергії, як тоді, оголене, вночі, в снігу. Кожна клітинка мого тіла була переповнена знову отриманою життєвістю. Одна з Безпутних Вандерпутень, та, що видихала повітря мені в рота, сказала:
— Це зветься «поцілунком життя», — її подих мав смак метилсаліцилату від жуйки.
Інша зазначила:
— Це гра «французький поцілунок».
Третя спитала:
— Хочеш іще раз?
І я, піднявши слабі руки, торкаючись холодними, тремтячими пальцями горла в тому місці, де його все ще перетинав махровий пояс, накриваючи собою тільки-но відроджений пульс, — я кивнула головою, ледь помітно, але неодноразово, і прошепотіла:
— Так, — наче розмовляючи з самим містером Рочестером, я прошепотіла: — Так, Едварде, прошу тебе. О, так.
Розділ двадцятий
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Люди кажуть, що світ тісний… ну, щодо Пекла, то тут все наче під час фестивалю „тиждень повернення до батьківської домівки“. Справді, таке враження, наче мене всі знають, і навпаки. Це ніби день зустрічі випускників у моїй школі-інтернаті, коли всі старі консерватори шкандибають кампусом із замріяними очима. Куди б я не поглянула, мені здається, що я бачу знайоме обличчя».
Тато сказав би вам: «Коди знімаєш кіно не в павільйоні, будь готовий до дощу». Тобто: ніколи не знаєш, що кине тобі під ноги доля. Однієї миті я спокушаю канадську дівчину, хвору на СНІД, приєднатися до мене в Пеклі, а іншої я дивлюся у спину своєму коханому Ґорану, тепер одягненому в яскраво-рожевий комбінезон із чимось схожим на номер соціального страхування, вишитий на грудях. Не знімаючи гарнітури з красивої, щойно зробленої зачіски «паж», я підхоплююсь на ноги й починаю пливти, відштовхуючи руками води справжнього океану круглолицих, щойно померлих учасників розважального круїзу, які вкриті слідами блювотини зі шматочками неперетравленого лобстера. Через кілька секунд мої руки плутаються в ремінцях фотоапаратів, ланцюжках для окулярів і вінках зі штучних квітів. Потопаючи й в'язнучи у міазмах дешевих лосьйонів від засмаги із запахом кокосу, я кличу його, я верещу: «Ґоране!» Хапаючи ротом повітря, я підплигую і лупцюю руками хвилі отруєних туристів, кричу: «Зачекай, Ґоране! Прошу, зачекай!» Ще не звикнувши ходити в нових туфлях на високих підборах, заплутавшись у дротах робочого місця, я спотикаюсь і починаю потопати під поверхнею юрби, що розливається.
Раптом чиясь рука обіймає мене ззаду. Рука, огорнута рукавом шкіряної куртки. І Стрілець рятує мене, буксує мене геть із інертного прибою незграбних померлих, що тиняються туди-сюди.
Бабетта дивиться на мене, Леонард не спускає з мене очей, а я кажу їм:
— Мій хлопець… він щойно був тут.
Паттерсон розплутує дроти моєї гарнітури.
— Заспокойся, — наказує Бабетта. Вона пояснює, що треба дати кілька «чупа-чупсів» чи «снікерсів» потрібним демонам. Якщо Ґорана прокляли нещодавно, його особову справу можна легко знайти. У той же час, вона веде мене в іншому напрямку, геть із залу телефонного маркетингу, взявши мене попід руки. Бабетта тягне мене коридорами, якимись сходами — то вгору, то вниз, — пробирається залами повз двері й скелети, під арками, з яких звішується чорна бахрома сплячих кажанів, через високі мости й вологі від сирості тунелі, — але увесь час залишаючись у величезному вулику штаб-квартири Пекла. Нарешті, дійшовши до заляпаної кров'ю стійки, Бабетта ліктями прокладає нам шлях крізь душі, що вже стоять у черзі, вивуджує з сумочки карамельний батончик із арахісовим маслом всередині й штовхає його демонові, що сидить за столом: напівлюдині, напівсоколу з хвостом, як у ящірки, який захоплено відгадує кросворд. Бабетта каже йому:
— Агов, Акібеле. Що в тебе є на новенького, на ймення… — і Бабетта переводить погляд на мене.
— Ґоран, — кажу я. — Ґоран Спенсер.
Жахливий соколоящер підводить очі від згорнутої сторінки газети, слинить олівець кінчиком роздвоєного язика й питає:
— Аварія в енергосистемі, шість букв?
Бабетта дивиться на мене. Потім нігтями пригладжує мій чубчик, щоб він рівно спускався мені на лоба, й питає:
— Як він виглядає, сонечко?
Ґоран, з його мрійними очима вампіра й випнутим лобом печерної людини. Ґоран, з його сердитими повними губами й непокірним волоссям, з глузливим презирством і манерами покинутого сироти. Мій безсловесний, ворожий, ходячий скелет. Мій коханий. У мене не вистачає слів. Тяжко зітхнувши, я кажу:
— Він… темний, — і швидко додаю: — І грубий.
Бабетта теж вставляє слівце:
— Він хлопець Меді, якого вона давно загубила.
Я червонію й уточнюю:
— Взагалі-то, він єдиний мій… типу хлопець. Мені ж лише тринадцять.
Демон, Акібел, обертається на стільці. Повернувшись до вкритого пилом монітора комп'ютера, він кігтями своїх соколиних лап набирає комбінацію клавіш Ctrl+Alt+F. Коли на екрані з'являється зелений курсор, що миготить, демон вводить: «Спенсер Ґоран». Кігтем на вказівному пальці він ударяє по клавіші «ентер».