Птахи з невидимого острова (збірка)
Шрифт:
– А що таке турецька галера? – швидко запитала пані Павучиха.
Князь подивився на неї холодним, важким поглядом, і вона зразу знишкла, присмиріла і стала ще безтілесніша.
– Вибачте мені! – прошепотіла і взялася до ложки.
Князь опустив ложку в борщ, і всі інші повторили цей рух. Їли, мов на команду, намагаючись вторити князевим рухам, а від цієї одноманітної ритмічності Олізарові стало терпко на серці. Знову з’явився той біль, білий, як хорт, що скавучить, защемивши лапу у пастці; Олізар не знав, чи йому їсти, як усі, чи оповідати про свої пригоди. Всі обідали, не зважаючи на нього, за рухом князевої руки – ложка в миску й ложка до рота, ложка до каші і знову до рота.
За вікном зашелестів дощ і гримнуло громом, перерізала небо блискавиця, залопотіло листя, хоч тут не було ніякого листя. А може, шелестів то Олізаровий голос, він поклав ложку біля миски й почав оповідати. Побачив каторгу і спину весляра, який сидів перед ним; на погук наглядача вони зводили й опускали весла, весла лягали на воду й гнали, гнали каторгу, так само монотонно й одно вимірно впускаючись у море, як опускаються оце в миски ложки цих незнайомих йому людей.
Білий біль, який летить над головою, наче небачений птах у синьому, як весна, небі; Олізар стежить за ним, бо його шлях до волі ще не почато; він бачить одутле обличчя Апти-паші; коли той лягав спати, його охороняло сорок яничарів; невільники сиділи за веслами, а інші валялися в протилежному кінці корабля під благеньким наметом. Іван поповз через усю галеру й заклав поміж дощок на кормі, де спав Апти-паша, порох. Він ударив кресалом, і біла іскра полетіла йому з рук…
За вікном полетіла біла нитка блискавиці, а тоді вдарив грім, наче рикнув велетенський пес, що сторожить неміряний небесний дім. Це озвалося в Олізаровій душі новим спалахом болю; він знову побачив рідний дім і сивого батька на порозі, дивився той на шлях крізь розчинені ворота – в’їжджали у ворота вози. Вискакував із буди пес, молодий, ласкавий, але й лютий, і лящав, горлав, хрипів на ті вози; батько ж дивився туди далі, де вився білий шлях і де ганяв вітер хмарки куряви. Котилися, закинуті сюди із степів, перекотиполя і синьо тремтіло драглисте, налите сонцем повітря…
Іван кресав вогонь, і це помітили вартові. «Гей ти! – загорлав один із них. – Що там, собако, палиш?»
Іван випростався на повен зріст, був спокійний, хоч і билось у нього шалено серце. «П’ю тютюн димний, – гукнув він. – От поп’ю й ляжу спати!» – «Геть звідси!» – загрозливо прошипів вартовий, а Іван поволеньки пішов до своїх…
– Я гадаю, ваше милосте, – сказала тонко Павучиха, – тепер ми вже не нудьгуватимемо за обідом. Те, що розказує наш гість, таке цікаве! Це трохи чудна казка, я в ній не все розумію, але цікаво…
Вона заморгала, закліпала сірими повіками, і на одній із них навіть сльоза блиснула.
– Чи зручно й вигідно вам у нас, пане? – спитав князь.
– Мені зручно й вигідно, – відповів ґречно Олізар. Я безмірно вдячний за турботи і, коли зможу відплатити вам оцими нікчемними розповідями, буду щасливий, – він зирнув на Гальшку, власне, на крайню з дівчат, яку подумки визнав Гальшкою. – Але… я хотів би попросити у вас… я вісім років не був удома, а там батько, й мати, й сестри мої любі… я хотів би просити вас відпустити мене якнайшвидше…
В покої зависла тиша. Олізар здивовано озирнув усіх. Князь дивився поверх його голови, обличчя його було незрушне й наче сумне; пані Павучиха хитала головою, немов співчувала йому, але погляд її був так само холодний; четверо дівчат видалися чотирма замерзлими в лід бурулями, тільки крайня з них звела вгору плече й загадково всміхнулася. Вояки монотонно жували, одновимірно підносячи до рота по шматку смаженини,
– Я щось не так сказав?
– Ні, ні, – запоспішила Павучиха. – Це я не те сказала, – вона подивилася винувато на князя і стала подібна до суки, яка лащиться до хазяїна, хоч знає: буде бита.
– Шлях людський, – заскрипів, мов прокинувшись, Розенрох, – то смуга нещасть, бо й часові успіхи, які гріють нас, – це тільки видозміна нещастя. Великодушний той, хто вміє назвати нещастя щастям і жити в тому. На шляху до волі ставиться стільки пасток та силець, що годі бути впевненим, чи подолаєш його. Сильця ті, перевісища, – дух самого подорожнього, адже все відбувається в нутрі розумної істоти. Дійство – це гра наших первнів, соків серця та мозку, через це спокій – єдиний лік наш…
Розенрох звів на Олізара маленькі блискучі оченята, й ті оченята чомусь нагадали Носиловичу загадкові золоті ґудзики на стелі й під ліжком. Горіли в дощовому при смерку, що заповнив кімнату, і Олізар мимоволі озирнувся: скільки їх є! Ґудзики світилися зі стін, і зі стелі, і навіть з підлоги по кутках, де позавмирали майже безтілесні слуги. Олізар полегшено зітхнув, коли над домом гаркнув велетенський пес неба – махнув над ними вогняним своїм язиком…
…Вони узброїлися камінням, лопатами, сокирами й шаблями, бо дванадцять шабель роздав їм Сильвестр із Ліворна. Він лежав між яничар, удаючи, що спить, а коли уздрів, що Іванові не вдалося запалити пороху, поповз до нього через усю галеру, тягнучи з собою загорнене в шмаття розжарене вугілля. Він повз, і ганчірка диміла зсередини. Йому каламутніла голова, майже вчаділий приповз він на ніс галери й віддав Іванові дорогоцінний вогонь. Через якийсь час оглушливий вибух струснув галеру…
Оглушливо вдарив за вікном грім, здавалося, тріснув дах над головою й от-от розпадеться; здалося Олізарові: ще мить і проваляться вони всі в землю. Звів руку, щоб перехреститися, але один із вояків схопив його за зап’ястя й притис до столу.
– Тут така поведенція, що не хрестяться! – прохрипів він.
– А це чому? – здивувався Олізар.
Князь перезирнувся з Розенрохом і завовтузився на своєму місці, Розенрох знову засвітив до Олізара золотими ґудзиками очей.
– Ми социніани, – сказав він, – і вважаємо всю обрядовість за ідолопоклонство, за болвохвальство!..
Хлопець-слуга підніс князю люльку, набиту тютюном і вже припалену: покоєм поповзли духмяні хвилі диму.
– Не сердіться на нас за це, – покірливо сказала Павучиха. – Так уже в нас заведено, звольте пошанувати…
В неї на оці зависла сіра сльоза, і вона змахнула її майже прозорою рукою…
…Галерою повзли хвилі диму, гурт турків полетів у повітря, щоб більше ніколи не повернутися на корабель. Вони летіли в небі, а точне число їхнє було двадцять вісім, отож мчали, як двадцять вісім чорних птахів, а може, летіло то двадцять вісім їхніх чорних душ – чорні крила затулили місяць, який саме виплив тоді з-за хмар; двадцять вісім холодних хвиль збилось у небі в піну і стали білою хмарою, хоча стояла ніч; у тій хмарі почав купатися, митися й плюскатися, як качка у воді, отой мертвосріблянець; мертвим духом війнуло від нього, й осипався на воду попіл двадцяти восьми згорілих тіл. Горіли щогли й вітрила, вогняні клапті падали на голови й спини живих турків, і вони, напівпритомні та збожеволілі від страху, почали стрибати з галери в море. І летіли розпластані, наче кажани, вдаряли об воду, і та з’їдала їх, байдужа й темна, бо що їй ці дрібні комахи, коли вона їсть кораблі й острови?!