Птахи з невидимого острова (збірка)
Шрифт:
– Дайте йому сказати! – згодився князь.
Петля ослабла, а Олізар задивився кудись по той бік, поверх голів, поверх дому, де місяць обідав солодкою хмарою; здалося йому, що в тій хмарі заплутався й б’ється білий птах, адже йому зовсім не хочеться втопитись у місячному череві.
– Я нікому з вас не вчинив нічого лихого, – сказав Олізар. – Чому ж мене мучите?
– Хіба ви не склали там, на кораблі, присяги на рабство? – спитав, холодно зводячи брови, князь.
– Я склав присягу, але то була присяга під канчуком! – скрикнув Олізар.
– Ми врятували вас від видимої смерті, – сказав князь. – Отож належите нам і маєте жити таким життям, яким живемо ми!
– Але ви ж признали мене своїм гостем, а не бранцем, – сказав Олізар. – І в мене ніхто не запитував, чи я хочу жити вашим життям. Мене не спитали, куди я прямую й по що? Ніхто не поцікавився, чи хочу я розважати вас і чи збираюся тут затримуватися?
Його слова прозвучали надто голосно, відбились од дерев’яних, помазаних глиною стін і вмерли. Зависла негнучка, напружена тиша, тоді він і відчув їхню ненависть. Чорна річка попливла з князевих очей, чорна річка попливла з очей Розенроха й пані Павучихи. Чотири чорних річки виплюскувались із дівочих очей, а ще чотири – від вартівників. Вартівники всміхалися зовсім так, як яничари чи Апти-паша; ненависть – чорна барва, хвилі ночі, розрізані гострим крилом кажана. Її зварено, як смолу, в глибині землі, адже ненависть – смола! Куртиться звідтіль, знизу, і дим отой повиває людські очі, закопчуючи душі й серця, як коптяться шинки. Ненависть мучить і з’єднує, веде й зносить – то таки справді чорна і чорна смола! Пристає, й не відмивається, і не відліплюється, адже хто сліпий уродиться, не прозріває, а кривий кульгатиме цілий вік.
Вдарено в тулумбаси. Спереду пішов довбиш, гордо звівши голову, розмірено ступав і вдаряв. За ним простував, тримаючи кінець петлі, другий вартівник, він ішов напівобернено до Олізара.
Олізар не рівняв до них ноги: йому заболіли на плечах старі болячки. «Це ті рани, – подумав він, – яких завдано мені, коли вперше тікав з неволі!» Тоді його люто стьобали нагаями, в які вплетено гачки, а після того примусили присягати на Євангелії та хресті, що, доки світ світом, не втече. «Я не зламав присяги, – думав він, дивлячись на змощений і напружений карк довбиша, – я не втік!»
За Олізаром ішло двоє вартівників з походнями і з поворозом, а позаду – усі решта, урочисті, холодні й похмурі.
Олізар звів очі вгору, де розсипалися по небі великі зорі і де гуляли хвилі мороку. Йому захотілося помолитися, хоч за ці вісім років відвик молитися. Той рух, однак, було спостережено, рвонулася петля й пригнула йому голову.
Ішов і черпав носками росу – сльози всіх отих грішників, по тінях яких ступав. Він сам відчувся грішником, бо чи ж кращий за тих, що ними начинено землю? Дав присягу на рабство, а в грудях у нього не пригасав вогонь волі: дивний світ, дивна трава й сльози на ній, і ніч оця широка, яка накинула на шию зашморга, і біла туга його, як скулений у грудях хорт. Сльози потекли йому по лицях: онде він, онде той край, у який кличуть його сонце, зорі й місяць, шелест листя, дзвін цвіркунів та спів пташок! Адже всі дороги тягнуться в одне місце, всі дороги, хай і крутяться, й плутаються, ведуть до дому отнього; дім отній – це спокій знайдений, здобутий і відслонений; дім отній – це змога згасити в тілі незбутню втому. Здалося Олізарові, що його знову засадять за весло; сяде він і гребтиме, і все життя його зведеться до того самого: гребти, їсти і спати.
– Відпустіть мене! – зойкнув він. – Я ціле життя молитимуся за вас! Звільніть мене, Бога ради!
Він похлинувся словами, бо петля стяглася на його горлі. Захрипів і витріщив, скільки міг, очі.
10
Вони опинились у великій стодолі, але в ній немає: жнива, стодола дощата із золотими плямами сучків, що як очі чи ті загадкові ґудзики, котрі світилися скрізь. Перед ним – драбина, внизу – коловорот, збоку – стіна, на якій висять прищепи, стискачі, кайдани, чепи, рвачі, маски з двома рогами й залізними дудками в роті, колодки, миси на ніжках для сірки й олива, канчуки-четверики й трояки із залізними нацвяхованими булавицями, гачками й шипами, вірьовки, кинджали й гроти [2] з криці – це начиння він уже бачив у країні невірних. Холодний піт оросив йому чоло, і ось він, ось – жах, жук отой, що повзе, чорний, лапатий, клейкий, рогатий на десять щелеп, – він повзе в криваві рури серця, і воно починає кипіти. Олізар упав на коліна, хотів просити й молити, але зашморг зчавив горло. Жовніри перекинули повороза через горішній щабель драбини й потягли: Олізар поволікся по приступках. Вартівники міцно кріпили свої кінці, два інші прив’язували Олізарові ноги до коловороту. Зарипіло сухе дерево, Олізара почало тягти, витягати, і витягся в нього з горла, як довгий чорний вуж, крик, бо вже нічого не було навколо, тільки вариво, в якому крутили розпеченого червоного меча. Він вив і кричав: «Я все! Я все! – чорний вуж стогону вилазив з нього й вилазив. – Я все зроблю!» – кричав він чи стогнав, наїдався того варива, очі його дико крутилися, бо не було в нього вже тіла, тільки оте червоне вариво і розпечений до червоного меч.
2
Гроти – гостра зброя, кинджали.
Коловорот зупинився, й поворози ослабли, Олізар випустив із себе глибоке зітхання, і тільки тоді покотилися з очей сльози. Великі сльози полегшення.
– Хотіли щось сказати? – почув він князевий голос. – Чи визнаєте вину свою?
– Визнаю свою вину, – швидко сказав він.
– Яка ж ваша вина?
– Все, що зволите, то і є моя вина, – так само швидко відказав Олізар.
– Ви хотіли тікати?
– Я хотів тікати.
– Чому?
– Хотів додому. Вісім років пробув у неволі. Я хотів побачити старого батька й матір свою.
– Чи не присягали ви, що ніколи не позбудетесь невільницького стану?
– Присягав, – сказав він крізь сльози.
– Ви ж навіть не розповіли нам до кінця своєї казки! – вигукнула пані Павучиха.
– Велика кара чекає на того, хто зважиться покинути це обійстя, – сказав Розенрох.
– Велика кара! – крикнули, як ворони, вартівники.
– Кара! – відгукнулися тонкі голоси дівчат. Розв’язали поворози, й Олізар покотився по драбині вниз. Перечепився через коловорот і впав лицем на м’яку, сиру землю.
– Чи помітили ви, що тут з вами обходяться милосердно? – спитав князь.
– Я зроблю все, що накажете! – пробурмотів Олізар.
– Може, вам нас жаль? – вкрадливо спитав князь.
– Мені жаль себе, – відказав Олізар.
– Те життя, що було за мурами, ви вигадали? – спитав, дивлячись на нього палаючими очицями, Розенрох.
– Я його вигадав, – відгукнувся Олізар.
Князь поплескав його по плечі.
– То тільки казка, авжеж? – спитав м’яко. – Цікава, це так, але всього того й справді не може бути. Я вами задоволений, ви не такий упертий і затятий, як це буває. Серед нас вам житиметься непогано. Ми навіть згодні повернути все, щоб було вам у нас звичніше…
– Я не зовсім вас розумію, пане Білинський, – сказав Олізар.
– Учинимо так, щоб були задоволені ви й ми, щоб переконалися: ми до вас милосердні. Посадимо вас за весло!
– Хочемо дослухати вашу оповідь, – докинула пані Павучиха.
– А після того? – спитав з надією Олізар.
– Після того? – перепитав князь і обвів усіх поглядом. Вартівники всміхнулися, хоч в очах у них плавала крига. Олізар здригнувся. – Чи знаєте, пані Павучихо, що буде після того? – спитав, князь.
– Тоді ми вас відпустимо, – сказала стара добродушно.
– Ви забуваєте про море вічної згуби, – мовив Розенрох. – Я зробив підрахунки й виявив, що воно має бути не далі, як за цими стінами. Для того, щоб визначити точну відстань, треба трохи попрацювати головою: відрахувати з року всі нещасливі цифри, додати до того відомі індиктіони, а тоді відняти число року біжучого. В остачі лишиться число відправне, воно, коли забрати від нього число днів, що залишилося прожити в цьому році, а додати число днів прожитих, і визначатиме відстань до того моря. Ви мене розумієте, пане Носиловичу? Море вічної згуби кличе людей і духів, воно поглинає усіх, а передусім мандрівників. Чи не людинолюбно буде з нашого боку застерегти вас од того? Вища воля, пане, у відсутності її, в розумінні, що вона непотрібна і що найліпше вбити її в собі самому. Тоді зникнуть зайві забаганки і зваблення, і ви пізнаєте справдешню свободу. Вам, може, ще тяжко втямити цю премудрість, бо замалі муки ви прийняли, але у вас немало буде часу отямитися. Ми покладаємося на ваш тверезий глузд, пане!