Ранок дня не визначає
Шрифт:
— Я й не збираюсь робити щось таке, що могло б ускладнити наше спільне завдання. Йдеться лише про те, щоб не набридати одне одному.
— Хіба я вам набридаю?
— Взагалі кажучи, не дуже. Якщо не зважати на дрібниці: вранці ви мене розбудили, а тепер заважаєте заснути.
Жінка дивиться на мене, а я на неї. Якщо вже Сеймур відрекомендував мене як залицяльника, треба підкріпити цю рекомендацію, але не перебрати міри. Тому мій погляд довше зупиняється на її обличчі, ніж на інших частинах тіла.
Приємне обличчя, приємний ясний погляд,
Так, привітне, але, щоб бути точнішим, певною мірою й підступне обличчя. Може, тому дехто більшу увагу звертає на фігуру. В будові тіла немає підступності. Особливо коли споглядаєш його голим. В даному випадку я, звичайно, не розраховую на щось подібне. Тим паче, що окремі деталі, як-от дебелі стегна й пишний бюст, досить виразно вимальовуються й під одягом. Авжеж, фігура в цієї дами досить пропорційна. На випадок скрути Мод могла б заробляти собі на хліб як натурниця.
Але зараз їй навряд чи загрожує скрута. Лілова блузка, сіра спідниця й сірі черевички на високих підборах надають їй отого елегантного вигляду, який свідчить про життєвий достаток, а діамант на маленькому персні на лівій руці, здається, справжній.
— Отже, ви пропонуєте мені щось на зразок джентльменської угоди? — нарешті каже Мод з ледь помітною усмішкою.
— Коли ви мене так зосереджено вивчаєте, можете не посміхатися, — зауважую я. — Це розпорошує вашу увагу.
— Ви теж вивчаєте мене, але я не роблю вам зауважень.
— Я лише милуюся вами.
— Облиште дешеві компліменти. На мене вони не впливають.
— Ви пересичені ними.
— Ні. Просто я не така дурепа, як вам здається. А щодо угоди — мушу вам сказати, що я укладаю угоди тільки із своїми роботодавцями.
— Дуже шкодую, що ви так витлумачили мої слова.
— Даруйте, коли помилилась. В такому разі можете бути певні, що й без будь-якої угоди я намагатимусь не турбувати вас.
— Чудово. Тільки цього я й хотів.
— А я хочу ще чогось, — мовить дама, підводячись. — Скажімо, гарно повечеряти. Своїми витівками ви зіпсували мені апетит, але тепер я відчуваю, що він повертається.
— Ще немає шостої… — нагадую я.
— Невже ви живете за годинником? — зводить брови Мод. — Ви не схожі на такого… — І, рушаючи до дверей, додає: — Чекатимете мене внизу, гаразд?
— Мені здається, що цей ресторан аж надто тихий для італійського, — зауважую я.
— Гадаю, що кухня — річ більш суттєва, ніж тиша чи шум, — відказує дама. — Вам не смакує салат?
— Навпаки.
— Але ж ви його не доїли!..
— Чекаю, що буде далі.
Далі приносять «медальйон» з грибами. Ум'явши величезну порцію салату з маслинами
Послання, передане Шмітхагену, було надряпане ще зранку в готелі. Зовсім коротенька довідка про ситуацію, яка утворилася. Тепер залишається чекати інструкцій і каналу для відступу. Відповідь має надійти знову до Шмітхагена, бо я не мав можливості дати іншу адресу. Коли прийде відповідь і чи зможу я найближчим часом побувати у Вісбадені, щоб одержати її, — ось питання, які зараз непокоять мене.
Наливаю собі трохи к'янті. Я б налив і дамі, та її келих і досі повний.
— Ви не п'єте, — кажу я.
— Як правило, я не випиваю більше одного келиха, і то вже тоді, як поїм.
— Не п'єте, не курите…
— А навіщо це?
— Не знаю. Всі так роблять.
«Медальйон» в її тарілці вже зник. Залишилося ще два-три самотніх грибочки, які треба доїсти. Дама прикінчує їх, ковтає трохи вина й тільки після того відповідає:
— Нам здається, що коли ми робимо так, як інші, значить, усе гаразд. А що гаразд? Гаразд із нашим щастям? Але ж усі ті, кого ми наслідуємо, нещасні.
Вона витирає губи лляною серветкою і тягнеться до картки з меню. Десертні страви цілком оволодівають її увагою, отже, тема щастя відпадає. Кельнер у сорочці в чорно-білу рисочку і в малиновій краватці приходить на допомогу. Після довгих консультацій Мод вибирає морозиво із складною назвою, а я задовольняюсь звичайною кавою.
Прибуває морозиво — ціла гора ласощів у великій кришталевій посудині — щось середнє між келихом і вазою для фруктів. Поряд з цією велетенською посудиною чашечка моєї подвійної кави нагадує Гуллівера в країні велетнів.
— Ніколи не думав, що ви така індивідуалістка, — кидаю я, закурюючи сигарету.
— Ой, облиште ці книжні слова, — м'яко заперечує жінка, встромляючи ложечку в гірський масив з морозива.
Може, вона хотіла ще щось додати, але ж морозиво набагато привабливіше, ніж розмова, тому дама повертається до розмови вже після того, як розправляється з морозивом. Повертається, звичайно, не без моєї допомоги.
— Чекаю рецепт, — нагадую я.
— Який рецепт?
— Отой — рецепт щастя.
— Перш ніж чекати від мене чогось подібного, треба було б спочатку поцікавитись — щаслива я чи ні. Що вам може сказати про щастя людина, яка сама не має його?!
— А взагалі хто-небудь його має? Чи знаєте ви таких людей?
— Це складне питання, Альбере. А я тільки службова особа. Такі питання не ставлять службовим особам.
Не знаю — може, це результат нашої маленької суперечки в готелі, але дама зараз більш компанійська, ніж уранці. Оманлива приязність! Мод цілком певна, що я виходив із своєї кімнати, і хто зна, як витлумачила мій вчинок, проте саме цим вчинком я збудив у неї цікавість. Уранці вона майже не звертала на мене уваги, а тепер пильно вивчає.