Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

Сушинский Богдан Иванович

* * *

Перехiд назад до печери, в якiй розклав вогнище Вiчний Мисливець, здався менi тепер коротшим. Йти було зовсiм не страшно. Але не полишало вiдчуття, що ми повертаємося у нашi часи iз якихось давнiх вiкiв. Iз самої легенди.

Ось нарештi й остання печера. Ми з Чингiсом майже вибiгаємо з неї, щоб якомога швидше опинитися на схилi ущелини, побачити яскраве i тепле надобiднє сонце, послухати спiв пташок i просто помилуватися небом.

Пiднявшись на вершину хребта, ми звернули увагу на невисокi зубчатi скелi неподалiк, i здогадалися, що Долина

Драконiв i кам'яний колодязь iз лiгвом Великої Кiшки знаходиться десь там, за тими скелями, що здавалися неприступними. Одначе й дертися на них нiхто з нас не мав уже нiякого бажання.

– А чому ти не подивився на Долину Драконiв?
– запитав я Чингiса.
– Там було дуже цiкаво.

– Не хотiв затримувати вас. Але нiчого, я ще встигну побувати там. Головне - що я вистежив Велику Кiшку. I полював на неї. Розумiєш, сам, уперше в життi!..

Так, тепер я його розумiв. I був вдячний Чингiсовi, що розповiв менi про Шаманську печеру. Я сказав про це Чингiсовi i, скiльки дозволяла стежка, ми йшли собi обiйнявшись. Як давнi друзi. У мене й справдi з'явилося тут чимало щирих друзiв. Повернувшись додому, я напевне, довго згадуватиму їх усiх. I сумуватиму.

Уже спускаючись у долину, де на нас чекав тягач, я почув цiкаву розмову, що вiдбувалася мiж Вiчним Мисливцем i Романом Чорногорою.

– От скажiть: ви знали про iснування цiєї печери. I про Долину Драконiв - теж. Чому ж нiколи не побували в нiй? Та й зараз не навiдалися туди.

– I, можливо, нiколи й не навiдаюся, - стримано вiдповiв Аян Курун.

– Чому?

– Тому що майже всi легенди, якi розповiдав менi батько i якi розповiдаю тепер своєму внуковi Чингiсу я - про цю печеру. I менi не хочеться, щоб легенди вмирали разом зi мною. Коли побачиш щось на власнi очi, - воно стає звичайним i буденним. I легенди розвiються, як дим вiд вогнища. А вони повиннi жити...

21.

Десь через годину, попрощавшись в Еймонi з Вiчним Мисливцем, ми дiсталися Нордана. Чингiс теж поїхав з нами, сказавши, що залишиться ночувати у тiтки. Я дуже зрадiв такому рiшенню, тому що хотiв побути з ним якомога довше.

– Ну, чим похвалитеся, мандрiвники?
– поцiкавився батько, зустрiвши нас ще на околицi селища.

Ми всi четверо вийшли з тягача i навперебiй почали розповiдати йому про свої пригоди. Найбiльше старався я. Але те, про що я розповiдав, здавалося батьковi настiльки неймовiрним, що вiн увесь час поглядав то на Романа, то на Ореста. I тi змушенi були пiдтверджувати, що все це правда. Та все одно, коли я закiнчив, вiн ще раз глянув спочатку на Ореста, потiм на Чорногору, i здивовано перепитав:

– Невже все так i було?

– Нi слова вигадки, - приклав руку до грудей Роман Чорногора.
– Ви ж знаєте: я не належу до фантазерiв. Але розповiв би те ж саме. До того ж маємо докази: цi фiгурки.
– I вiн показав свiй "трофей", а ми з Орестом - свої.

– Це добре, - буркнув батько, оглядаючи їх.
– Не люблю фантазувань.
– I хитрувато зиркнув на мене.
– Але фiгурки - ось вони. I якщо все, що

ви розповiли, правда - треба негайно повiдомити вчених.

– Найкраще - написати листа спiвробiтникам краєзнавчого музею, - порадив Орест.
– Там фахiвцi. Вони знають, як слiд дiяти в таких випадках.

– Логiчно. Так i зробимо.

Ще через кiлька хвилин ми вже були на нашiй йорданськiй поштi i посилали термiнову телеграму дирекцiї музею.

– Молодцi, - задоволене проказав батько, коли ми вийшли з пошти.
– Знав би, що там такi дива, сам подався б з вами.
– Але, подумавши якусь хвильку, розвiв руками: - От тiльки робота...

Тут, бiля пошти, Роман i Орест попрощалися з нами.

– Запрошуй Чингiса в гостi, - мовив батько.
– Мати обiцяла нагодувати вас смачним обiдом.

– Правда, Чингiс, пiдемо. Адже ми були у вас в гостях.

Чингiс поважно кивнув. Ми вже хотiли йти, коли в дверях пошти з'явилася дiвчина, що працювала там.

– Федоре Васильовичу!
– покликала батька.
– Добре, що ви не пiшли. Вам тут посилка. Ще вчора привезли.

– Посилка?
– здивувався батько.
– Не може бути. Звiдки?

– З Днiстровська. I то досить велика. Зайдiть, одержите.

– Та це ж, напевне, надiйшли нашi книжки!
– здогадався я.

– Якi книжки?

– Якi ми зiбрали для йорданської школи. Вiкоша, Натка, увесь клас збирав.

– Ого! Тодi ходiмо.

Це справдi була посилка з книжками. А в посилцi ми знайшли листа, пiд яким стояли пiдписи майже всього нашого класу. В ньому говорилося, що сьомий "А" клас днiстровської середньої школи No 1 доручає учневi Валерiю Любичу передати школярам мiста Нордана зiбрану для них невеличку бiблiотеку. А ще - пропонує школярам iз Нордана листуватися i взагалi дружити.

Уже вдома, перечитавши цього листа, батько стенув плечима:

– Як це вони додумалися? Хороша справа, молодцi. Але все ж таки дивно.

– Ти, звичайно, не повiриш, якщо скажу, що це iдея нашого Валерки, - всмiхнулася мати.

Якийсь час батько дивився то на матiр, то на мене з таким подивом, наче не вiрив очам своїм.

– Ще кiлька таких новин i я змушений буду все життя пишатися своїм сином, - цiлком серйозно сказав вiн.
– А це вже небезпечно... Нi, краще сказати: "Непедагогiчно".

– Знайшов ким пишатися, - зiтхнув я.
– Он Чингiс - iнша справа. Сьогоднi вiн вистежив велику рись. I вбив її. Ось ким можна пишатися.

А сам подумав: "Ну чому це не я застрiлив Велику Кiшку? Було б про що розповiдати в класi".

– Неправда, - втрутився Чингiс.
– Першим стрiлив дiд.

– Яке це має значення?
– обурився я.
– А раптом Вiчний Мисливець не поцiлив би? Або Велика Кiшка ще встигла б кинутися на Романа?

– Що ти? Цього не могло бути. З такої вiдстанi Вiчний Мисливець не мiг промахнутися.

– Все одно це твоє перше полювання. I разом з дiдом ти врятував життя Роману Чорногорi. А що зробив я? Подумаєш: запропонував зiбрати кiлька книжок!