Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)
Шрифт:
– Тобi сподобалася ця хатина?
– запитав Чингiс десь посерединi мiстка. Вiн обернувся до мене, й голос його був цiлком спокiйним. Мене це так вразило, що не одразу збагнув, що вiн має на увазi.
– Так, - вiдповiдаю пiсля якоїсь митi вагання.
– Але менi важко повiрити, що самотня людина наважилася б перезимувати у нiй. Звичайно, тепер, коли поруч цiле мiсто... Але ранiше мiста не було. I ваше село - Еймон - теж кiлометрiв за шiсть звiдси, за рiчкою.
– Мисливцiв це не турбує. Вони звикли до самотини. До того ж, зимiв'я це недалеке. Iнодi мисливцi зимують за п'ятдесят кiлометрiв вiд найближчої оселi.
– I ти теж наважився б зимувати так?
– Кожен мисливець мрiє про своє власне зимiв'я, - мовив Чингiс уже на тому боцi рiчки, коли ми спускалися зi скелi.
– I взагалi, в цьому нема нiчого надзвичайного. Рушниця, побiльше набоїв, хороша собака... Що ще потрiбно? Вiчний Мисливець рiдко бував у селищi. Сам казав, що бiльша частина його життя минула в тайзi.
– Я так не змiг би.
– Це лише здається. Ти ще не вмiєш "говорити" з тайгою, тому й побоюєшся її.
– Що це означає: "говорити з тайгою"?
– Мiй дiд вважає, що коли мисливець добре знає тайгу, то вона розповiсть йому про все, що його цiкавить. Крiм того, мисливець повинен навчитися говорити зi звiром, якого полює, з деревами, з багаттям, бiля якого вiдпочиває.
– I що, так воно й буває насправдi, говорять?
– Звичайно. Колись мене теж дивувала звичка Вiчного Мисливця примовляти до рiчки, до човна, до собаки, рушницi... Вiн здавався менi страшенним диваком. Але згодом я зрозумiв, що дiд звик ставитися до всього, що оточує його, як до живих iстот. От вiн знiмає зi стiни рушницю i каже: "Ну що, давай, старенька, подивимося, що там у тайзi дiється. Давно не навiдувалися туди. Знаю, що без дiла тобi сумно. Але ж i менi не весело. I так весь Еймон вважає, що ми своє вiдходили. Дарма вiн так вважає..." Хiба не дивно?
– Напевне, ходити з ним у тайгу дуже цiкаво?
– Напевне, - зiтхає Чингiс.
– В тому-то й рiч, що по-справжньому в тайгу з ним я ще не ходив. Так, блукали неподалiк селища. А хотiлося б на весь мисливський сезон.
Ми увiйшли в смужку тайги, що пролягала мiж хребтом i рiчкою, i Чингiс заходився збирати хмиз. Я зрозумiв, що вiн хоче розпалити в печi, i теж почав запасатися галуззям. Але одразу ж запитав, чи має вiн сiрники. Почувши це, Чингiс поблажливо посмiхнувся.
– У зимiв'ї знайдемо все, що треба.
– Сiрникiв там нема. I взагалi нiчого нема.
– Не може того бути, - впевнено вiдповiв Чингiс.
– Якщо там нiчого не лишилося, то в хатi побувала лиха людина. Яку не можна пускати в тайгу.
На щастя я помилився. Щойно ми увiйшли до зимiв'я, Чингiс миттю видобув звiдкись з-за пiчки пiдiржавлену, але ще досить гостру сокиру. Потiм порився у закапелку i видобув невеличкий целофановий пакетик, у якому була пачка сiрникiв, дрiбка солi, шматок пожовклої газети на розтопку i навiть кiлька чорних, майже закам'янiлих сухарiв.
– Ми вiзьмемо не бiльше двох сiрникiв, - сказав Чингiс.
– Сiль i сухарi не чiпатимемо. Ними може скористатися лише той, хто прийде сюди голодним пiсля далекої дороги. Незважаючи на те, що поруч мiсто.
– А хто залишив усе це у хатинi?
– Сокиру, мабуть, ще Вiчний Мисливець, Коли зимував тут. А сiль i сухарi - той iз мисливцiв, хто навiдувався останнiм. Такий закон тайги. Iнодi взимку на деревах пiдвiшують невеличкi ящики, в якi кладуть шматки мороженого м'яса, ножi й сiрники. Теж на той випадок, коли хтось потрапить у
– I нiхто не забирає звiдти м'ясо?
– Нiхто. Такий закон тайги.
Ми, як могли, пiдремонтували пiч i запалили в нiй. Через кiлька хвилин по хатинi почав розвiюватися терпкий запах лiсового вогнища, а разом з ним - i тепло. У вiдчиненi дверi ми бачили тайгу. Свiтило тепле сонце, зеленiла трава, червонiли кущi богульника. Ми сидiли в хатинi бiля самiсiнької печi i вдавали, що це пристановище рятує, нас, змерзлих i знесилених, вiд палючого морозу, вiд погибелi.
Ми ламали i пiдкидали у вогонь сухе гiлляччя й обмiрковували, як би поводились, якби доля справдi закинула нас далеко в тайгу, i йшлося на люту зиму. Що б ми вчинили тодi, як рятувалися? Власне, все це бiльше цiкавило мене, нiж Чингiса, проте вiн досить охоче фантазував разом зi мною. I, слухаючи його, я щораз бiльше переконувався у тому, як багато знає цей хлопчина, скiльки всiляких премудрощiв перейняв вiд свого дiда-мисливця, як уважно придивляється до поведiнки старших, запозичаючи їх досвiд. Зрештою, ми однолiтки. Я теж живу на березi рiчки, а навколо нашого мiстечка приднiстровський степ. Але що я знаю про життя рибалок? Або чабанiв, якi з ранньої весни до пiзньої осенi пасуть свої отари у степу, до далеких балках? I чи цiкавився коли-небудь їх побутом, звичками, їх переказами, легендами?
Тiльки тут, у Норданi, я по-справжньому почав розумiти, як багато часу згайнував зi своїми дитячими фантазуваннями i як мало цiкавився усiм, що мене оточує: краєм, у якому живу, людьми, з якими доводилось зустрiчатись... Так, до зустрiчi з Чингiсом, Вiчним Мисливцем та Романом Чорногорою, я навiть не замислювався над цим. А шкода... Тепер я розумiю, що шкода...
Посидiвши отак ще з пiвгодини, ми подалися в тайгу, назбирали хмизу i залишили його бiля печi. Можливо, доля справдi занесе сюди взимку якогось стомленого мисливця. Не знатиме, кому й дякувати. Потiм ми пiдмели в хатинi саморобними вiничками, протерли вiконце, половина якого була забита, а половина завiшена якоюсь плiвкою. Переконавшись, що пiчка вже холодна, зачинили дверi хатини, пiдперли її двома каменюками, а вгорi ще й накинули на защiпку, щоб ведмiдь не вдерся. Бо камiння та стовбур вiн може вiдкинути.
Я знову вiдчув, що менi не хочеться залишати цю хатину. Нiби прожив у нiй багато рокiв. I весь час оглядався на неї.
– Якщо хочеш, ми ще навiдаємося сюди, - помiтив це Чингiс.
– Хочу.
– Ми знайомi з ним якихось три тижнi. Але тiльки тепер я вiдчув, що подружився з Чингiсом. I, якби залишався в Норданi, вiн був би моїм найщирiшим другом.
Перш нiж податися до мiстка, ми ще пройшлися тайгою понад берегом, i Чингiс показував менi ведмежi слiди, стовбури дерев, подряпанi кiгтями рисi, та якесь зiлля, яким користувалися усi нанайськi знахарi.
В такий спосiб вiн учив мене "говорити з тайгою".
24.
Пiзнiй вечiр. Батько, як завжди, сидить над кресленнями. Мати читає книжку. Менi ж читати не хочеться, я пiдсiдаю до столу i теж краєчком ока зазираю в проект, намагаючись збагнути, що там i до чого. Але батько одразу ж помiтив це i невдоволено зиркнув на мене. Я знав, що в хвилини "чаклування над проектом" вiн не любить, щоб хтось сидiв поруч. Та ще й зазирав у папери. Одначе цього разу я не поспiшав дати йому спокiй.