Розшук
Шрифт:
— Справді дикість, — похмуро відгукнувся Васюта.
— Михайле Івановичу, що з вами? — співчутливо, з дружньою ноткою запитав Ременюк. — Ви чимось стривожені?
— Та все Січкар… — буркнув Васюта і нахмурився.
Лейтенант Січкар був з тих людей, які до співробітників, що займають нижчу за нього посаду, ставився зверхньо. А в кримінальному розшуку провідники службових собак — найменші за званням та посадою. Вчора, наприкінці робочого дня, він сказав, блиснувши металевим зубом: “Гарна в тебе, Васюта, робітка. Якщо випаде успіх, влучив у яблучко, молодець ти,
Образливо було Васюті слухати такі речі, спалахнув, але стримався, спокійно відказав: “Ви, товаришу лейтенант, наче мені заздрите. Так у нас вакансія з’являється. Старшина Безпалов іде на пенсію”. Січкар почервонів, стис кулаки. Обличчя від злості перекосилося. “Га-ра-азд! — процідив погрозливо. — Насміхаєшся. Я панькатися з тобою не буду, ще прибіжиш вибачатися…”
Про все це Васюта й розповів Ременюку.
— Та-ак, історія… — протягнув Ременюк і роздумливо потер круте підборіддя. — Характер у Січкаря — як крива дровеняка, а до того ще й сучкувата. Треба буде поговорити з ним. Сподіваюсь, послухає, тим більш, коли дізнається, що мене переводять з райвідділу.
— Переводять? Куди? — стрепенувся Васюта, і в його голосі прозвучав неспокій.
— До вас, в управління.
Васюта розцвів.
— Оце так новина! Вітаю, товаришу капітан. Всі наші хлопці зрадіють.
— Наказ підпишуть не сьогодні-завтра, а поки — мовчок. Я вам по-дружньому розповів.
— Ясно. Взяв до відома.
Десь далеко прогуркотіла вантажна машина. На сусідній вулиці верескливо дзявкнув собака. У кущах бузку за парканом заворушились невидимі в темряві птахи. І знову — тиша.
Ременюк і Васюта постояли хвилину, прислухались і рушили далі затіненим боком вулиці.
Давалася взнаки втома. Важка міліцейська служба. Ніби й не вимахує людина сокирою і лантухи не носить, а повернеться з роботи додому, гляне в дзеркало — сам себе не впізнає. Обличчя змарніле, очі запалі й синці під ними розлилися.
Небо на сході почало рожевіти. Як завжди перед сходом сонця, стало свіжішати. Ременюк зупинився під розлогим кучерявим каштаном.
— Відпочинемо трохи, — запропонував він і, не дочекавшись відповіді, присів на сизувату від вранішньої роси лавку.
Поряд сів і Васюта. Біля ніг помітив тріснуту колючу коробочку каштана. Нагнувся, підняв. Із коробочки нерішуче визирав коричневий окрайчик. “Збив хтось”, — подумав.
Мовчанку порушив Ременюк.
— Книгу Зощенка вчора взяв я в бібліотеці. Читаю передмову, а там говориться, що він, виявляється, наш з вами, Михайле Івановичу, колега…
Васюта допитливо зиркнув на капітана.
— Як це розуміти?
— А дуже просто. В міліції Зощенко працював. І інші письменники служили. От хоча б Євген Петров — три роки в одеському карному розшуку працював. Стала в пригоді йому ця житейська школа, коли разом з Ільфом “Дванадцять стільців” та “Золоте теля”
Васюта вперше почув про це, але признаватися чомусь соромився:
— Бєляєв… Знаю. Читав його “Стару фортецю”…
— Ви говорите про Володимира Бєляєва, а я маю на увазі Олександра Бєляєва, фантаста. “Людину-амфібію” він написав. “Голова професора Доуеля”, “Скачок в ніщо”… Пам’ятаю, ще хлопчаком читав і перечитував…
Буян, солодко позіхнувши, приліг, поклав голову на передні лапи.
Ременюк відвернув рукав плаща, поглянув на годинник.
— Час, Михайле Івановичу! Десь тут, якщо мені не зраджує пам’ять, телефон. Доповім у райвідділ, що у нас все нормально.
Капітан зайшов у кабіну телефона-автомата, а Васюта вирішив трохи пройтись іще, доки той розмовлятиме.
До перехрестя лишалося кілька кроків, коли Буян, який біг попереду, насторожився, закам’янів на місці.
“Чого це він зупинився? А, ось воно що! Біля водонапірної колонки вмивався якийсь приземкуватий парубок з міцною, наголо постриженою потилицею. Під стовбуром акації — акордеон. Трохи вище, на сучку, — сірий піджак.
“Музикант… На весіллі, мабуть, затримався, — подумав Васюта. — Але де він так замурзався, що навіть додому не зміг дійти, на вулиці надумав умиватися?”
Мабуть, незнайомець не сподобався Буяну. Він вищирив гострі зуби і глухо загарчав.
3
В ту ніч Гришка Крючкін поцупив у заводському клубі акордеон. Сховати його надумав на горищі нежилого одноповерхового будинку з забитими навхрест вікнами. Перелізаючи через паркан, зірвався, упав у купу золи, замурзався, як сажотрус.
Гришка не дуже турбувався про свою зовнішність, але, проходячи мимо водопровідної колонки, вирішив привести себе в порядок. За цим заняттям і застав його Васюта.
Крючкін вимив лице, розігнувся і, помітивши міліціонера, похолов. Довгасте його обличчя з маленькими рудуватими вусиками напружилось і застигло. Очі налилися кров’ю. В них страх і ненависть. Тікати, хутчій тікати! Ні, тікати не можна, це викличе підозру, за ним поженуться і обов’язково впіймають. Міліціонер тримає на повідку треновану вівчарку. Від неї не втечеш, не сховаєшся. Він вивернеться інакше.
Вилаявшись, вихопив з кишені піджака браунінг. “Зараз я тебе привітаю! — скрипнув зубами. — Готуй білі тапочки!”
Все трапилось настільки несподівано, що Васюта розгубився. Миттєве заціпеніння, і рука, випереджуючи думку, вже вихопила пістолета з кобури.
— Руки вгору! Кидай…
Постріл заглушив слова Васюти. Куля обпекла плече.
Хто знає, як би далі розвивалися події, коли б не Буян. Вірний пес, як та блискавка, збив Крючкіна з ніг і стис зубами його праву руку. Обличчя Гришки перекосилося від болю, він крикнув, але все ж таки встиг ще раз натиснути на гачок, перш ніж випустити зброю.