Розшук
Шрифт:
Заступник директора ЗНДВС
Маршалко І.П.”
— Тепер вам ясно, чого ми потурбували міліцію? — з викликом запитав Бажай і, мить помовчавши, додав: — Але щиро скажу — в голові не вкладається, що до цього криміналу має відношення хтось із наших працівників. Нормальна людина на таке бузувірство не піде. Хіба маньяк який…
Завірюха нічого не відповів, тільки в задумі потер перенісся. Він дістав записничка й, роблячи побіжні нотатки, заходився розпитувати завідуючого, скільки на фермі працює людей, що кожен собою являє,
За півгодини Антон Макаровим відповів на безліч різних, інколи найнесподіваніших запитань. Але Завірюха так і не зміг ухопитися за щось конкретне.
Під кінець розмови він сказав, що поки не розкриватиме свого інкогніто і що видасть себе за кореспондента обласної газети. А про те, з якою метою приїхав, хай знає лише кілька довірених осіб, що їх Бажай виділить йому на підмогу.
Завірюху поселили в самотньої глухуватої баби Ликери. її хата, хоч і стара, скособочена, але затишна й чепурна, стояла на крутому порослому бузком горбі. Перед хатою була давня, викопана ще Ликериним дідом криниця — і всі сусіди з кутка споконвіку ходили до неї по воду.
“Біля криниці — завжди люди. Отож, заводячи з ними балачку, можна буде видобувати потрібну інформацію”, — подумки відзначив Завірюха.
Посилаючись на те, ніби йому треба вночі приглядати за своїм мотоциклом, він домовився з бабою, що спатиме у дровітні, де примітив старого пружинного матраца. Так, мовляв, і хазяйці менше клопотів, і йому спокійніше.
Нашвидкуруч облаштувавшись та підобідавши, Завірюха подався до свинарників.
Вони стояли край села за буйним яблуневим садом, весело вилискуючи проти сонця блакитними вікнами.
Свинарники, за всіма ознаками, вибудували років зо три тому, червона, як жар, цегла ще не встигла навіть потьмяніти.
Поруч було споруджено кормокухню. Від неї по канатці ловко снували невеличкі зелені вагонетки. Так само підвісною дорогою вивозили із свинарників і гній.
Все тут було добротне, у всьому вбачався лад і тверда хазяйська рука.
Біля кормокухні Завірюху чекало троє хлопців. Один із них, високий, худорлявий, із швидкими чорними очима, перший простяг Завірюсі руку, назвався Грицьком і безцеремонно запитав:
— Ти — опер?
— Я — Федір, — з притиском відповів Завірюха.
— Дуже приємно, — не зважаючи на Завірюшин тон, сказав Грицько. — Знайомся з довіреною тобі командою. Це ось — Степан, недавній підводник. Хлопець як грім, підкови голими руками розгинає. А це — Костя, Бажаїв синок. Йому всього чотирнадцятий. Але він з тих шпінгалетів, що й дорослих переплюнуть.
— Ви що, трошки теє?— більше дивуючись, ніж обурюючись, покрутив пальцем біля скроні Завірюха. — Ми ж не в піжмурки збираємося грати… Тут таке може заваритися, що й гикавка нападе.
— Та все буде в акураті! — флегматично пробасив Степан.— Ми Костю скривдити не дамо. Будем тримати його в другому ешелоні, тільки для зв’язку з начальством. Отже, риску ніякого.
— І батько, між іншим, дозволив, — з викликом сказав Костя. — Він вважає, що молоко в мене на губах давно обсохло.
— Правильно вважає, — підтримав Грицько. — Ти, Федоре, не сумнівайся. Тут усе перевірено. Мін немає.
Завірюха
— Ну що ж, — кволо усміхнувшись, сказав Завірюха, — хай буде по-вашому. Тільки давайте умовимось: перше — міцно тримати за зубами язика. Нікому про наше діло нічичирк. Я, зокрема, для всіх — кореспондент із облгазети. Друге — без мого відома щоб ніякої самодіяльності, бо досить найменшого необачного кроку — і все полетить шкереберть. Отже, дисципліна і ще раз дисципліна! А зараз я хотів би хоч одним оком оглянути територію і свинарники.
Вони обійшли довкола кожної з будівель, пильно обстежили вікна та двері. Вікна були намертво прибиті до луток і ніколи не відчинялися, а витяжні душники заґратовані. Повибиваних шибок теж не виявилось. Ззовні вікна були старанно закитовані, а з внутрішнього боку їх густо обснувало павутиння. Отже, проникнути досередини свинарників зловмисник (якщо припускати, що він існував насправді) міг тільки через двері. А значить, це був хтось із своїх, із тих, хто тут працює, хто не привертає до себе ніякої уваги.
Хлопці сіли під розлогим кущем бузини, який ріс неподалік гнойовища, й заходилися обговорювати кожного, хто ходив коло свиней. Власне, докладні характеристики працівникам ферми давав швидкий на язик і, як здалося Завірюсі, пронозуватий Грицько. Степан із Костею кидали поодинокі репліки. А Завірюха мовчки слухав, мотав на вус, лише подеколи щось перепитуючи та уточнюючи.
З того, що він почув, його увагу привернули два моменти. Перший був пов’язаний з їздовим Павлом Кособликом. Другий — із свинарками Оленою Ріжко та Марією Сичевською.
Десь півроку тому Кособлик привіз від рідні, що жила в Боярці під Києвом, дві живі норки — самця й самичку. “Придбав для розплоду, — розказував він сусідам.— Хто має на плечах не гнилого гарбуза, а голову, через цих тхорів мільйонщиком стає”.
Проте норок треба було годувати. І не якимись там недоїдками, а свіжим м’ясом. І Кособлик, дарма що з нього кепкувало все село, мотався скрізь і всюди як підсмалений. Він, де тільки міг, скуповував телячі й свинячі тельбухи. Він раз на тиждень, хай би яка випала негода, теліпався в райцентр на базар. А коли з харчем для норок наставала зовсім тісна хвилина, мусив, під люті жінчині прокльони, різати власних курей…
І от на фермі почали здихати поросята. Кособлик став хапати начальство за поли, щоб тушки віддавали, а ні, то продавали йому. Однак дістав категоричну відмову. Здохлих поросят, боячись поширення інфекції, під пильним наглядом ветеринара закопували на пустирищі. Кособлик почав нишком відкопувати їх. Хтось доповів про це Бажаєві, і той суворо повелів, щоб надалі поросячі тушки обливали соляркою.
Факт цей, на думку Завірюхи, щось та промовляв. Адже Кособлик, будучи безпосередньо зацікавленим, міг під шумок, що на фермі епідемія, спеціально нищити поросят. Та поросята здихали й тоді, як він сам захворів і два тижні провалявся в ліжку. А це, можна сказати, зводило всю версію нанівець.