Розшук

Росін Веніамін Юхимович

Костя широко усміхнувся, хотів сказати щось у відповідь, але побачив — сторож ніяк не второпає, що тут все-таки скоїлось, і заходився пояснювати:

— Діду, оце зараз ми вивели на чисту воду тих, хто поросятам язики відкушує. Виявилось — кляті пацючиська.

— А побий їх трясця! — здивовано ворухнув кущуватими бровами дід. — Скільки отуто люду попобігало! А жодна душа не докумекала. Ну, хлопці, на миндаля постаралися!.. Їй-бо, на миндаля. А пацючу погань ми з ферми швидко наладимо.

— Не просто це, діду, — тоном знавця заперечив Костик. — Он я в одному журналі читав: з усіх створінь пацюки пристосовані до життя найбільше. Плодючі — страх!

До того ж, невибагливі, їх хоч на пустельному Місяці чи на Марсі посели — і то виживуть. А ще дуже вони, виявляється, метиковані та хитрі. От ви кинули їм шмат отруєної ковбаси. Думаєте, зразу налетять і струблять? Еге, не на таких напали. Найстарший пацюк, що за отамана в них, спочатку пошле яке-небудь недотепкувате пацюча. Воно скуштує, а всі будуть ждати — здохне чи ні…

Костя ще довго читав дідові лекцію про пацюків.

Завірюха не став їм заважати. Він ступив до дверей, відкинув клямку, вийшов із душного свинарника на подвір’я.

Над землею танула тиха літня ніч. “Підлісне” додрімувало в сірому передранковому тумані.

Володимир Шаров

ЗАСІДКА

Оповідання

Майже всю ніч мжичив нудний дощ, а на ранок підморозило, асфальт вкрився ожеледицею. Увімкнувши про всяк випадок маячок і попереджаючи водіїв перед перехрестями пронизливою “сиреною”, старшина Скачко обережно вів свій “УАЗик” міськими вулицями. Кілька разів машину на поворотах заносило, але Скачко майстерно вирівнював її, сердито буркочучи щось собі під ніс. Мабуть, лаяв шляховиків, які проґавили ожеледицю і вчасно не посипали дорогу піском.

Біля гастроному на нас чекали. Повна висока жінка років сорока в накинутому на плечі шкіряному пальті відокремилася від групи працівників магазину, що розгублено тупцювали біля відчинених дверей, і попрямувала до нас.

Ми вибралися з машини, обережно ступивши на слизький асфальт. Жінка зупинила погляд на мені, мабуть, вирішивши, що я старший.

— Протасова Віра Михайлівна, — простягнула вона велику руку, — директор магазину. Швидко ви!

— Аякже, — ревниво перехопив ініціативу слідчий капітан Ткаченко, який і був старшим у нашій оперативній групі. — Ожеледиця, правда, трохи затримала. Ну, що ж, давайте пройдемо до магазину.

Слідом за нами увійшли четверо продавщиць і касир.

Директор провела нас у свій кабінет — невелику кімнату, стіни якої були завішані різними діаграмами, графіками, почесними грамотами. Біля вікна стояв масивний старий стіл, що займав більшу частину кімнати, кілька стільців і сейф. Дверцята сейфу були розчинені.

Експерт-криміналіст лейтенант Вергун одразу ж підійшов до сейфа, ближче присунув стілець, розкрив на ньому свій чемоданчик, нафарширований різним причандаллям. Втім, кожна річ була на своєму місці, тому Вергун одразу знайшов лупу і заходився ретельно вивчати дверцята і замок. Носате, худорляве обличчя експерта набуло натхненного виразу, немов у піаніста, котрий ось зараз вдарить по клавішах і відразу розчиниться у музиці. Разом з тим він чимось нагадував мені славетного Шерлока Холмса, тільки люльки не вистачало. Здавалося, мине

хвилина — і Вергун почне вражати нашу уяву несподіваними висновками про зовнішність злочинця, особливості його характеру і улюблену марку сигарет. Незграбно повернувшись у тісній кімнаті, Ткаченко штрикнув лейтенанта ліктем у бік, але той ніяк на це не відреагував, захоплений своєю справою. Ніякі зовнішні подразники на нього вже не діяли: він “відключився”. Завжди заздрив цій здатності Вергуна. Мене, наприклад, відвідувала сищицька муза лише на самоті, отака цнотлива дама. Гамір мою нервову систему легко виводив з ладу, і до якісного огляду місця я був здатен лише після того, як воно звільнялось від різних ґаволовів і начальства.

Вергун щось задоволено мугикнув собі під ніс і дістав з чемоданчика — не дивлячись, на дотик! — відкрутку.

Тим часом слідчий розпитував директора магазину.

— Що було в сейфі?

— Ну… папери там різні. Та вони всі цілі. А от гроші…

Мені слід було б одразу зайнятися своїми справами, але я хотів дізнатися, що ж поцупили злочинці.

— Багато?

— Трохи більше п’яти тисяч.

— А чому ви таку суму залишили на ніч у сейфі, а не здали інкасатору? — запитав я. Інструкцією в сейфі дозволялося залишати не більше п’ятисот карбованців. А тут п’ять тисяч. Ніби навмисно.

Директор перевела на мене погляд і підкреслено чемно відповіла:

— Вам слід було б знати, що інкасація забирає гроші до шостої вечора. А наш магазин працює до дев’ятої. За ці три години у нас покупців буває знаєте скільки? Адже люди саме з роботи повертаються, поблизу кілька крупних підприємств, завод. Виручка велика. Куди ж її накажете дівати? Їхати в банк тролейбусом з повною сумкою грошей? Вибачайте!

Я кивнув, ніби великодушно вибачив, і вийшов з кімнати. Треба було оглянути магазин. Обійшов його крок за кроком, намагаючись не пропустити найменшої деталі. Нічого цікавого. Хіба що злочинці навіщось розсипали по кахляній підлозі півмішка кавових зерен, а по одному прилавку — кілька жмень мідяків. Наче хизувалися своєю безкарністю. Молодесенька кирпата продавщиця водила за мною підведеними очима з таким виразом, немов чекала, що я ось-ось витягну за ногу з-під прилавка злочинця.

Я підійшов до дівчини:

— Ви часом не першою прийшли сьогодні в магазин?

Я чекав милого зніяковіння, опущених вій, мелодійного, як срібний дзвіночок, голосу. Натомість дівчина звела тонкі брови, здивовано глянула на мене і сказала хрипко, мало не басом:

— Чого б це я мала приходити першою?

Тут я раптом помітив, що брови в неї вищипані, волосся пофарбоване, а в сірих великих очах порожнеча. Я більше нічого не став розпитувати і попрямував до сходів, що вели в підвал.

В підвалі тягнуло сирістю, як і належить подібним приміщенням. Підійшов до великого пролому в стіні. Отже, почерк той самий, що і в трьох попередніх пограбуваннях: злочинці забираються в бойлерну, а звідти, проламавши ломом стіну — в підвал магазину. От тільки як вони втрапляють саме до тих магазинів, у сейфах яких на ніч залишається чимала сума? Звідки вони знають про виручку? Випадковість? Один раз, ну, два… Це ще можливо. Але чотири підряд? А може, простий розрахунок? Адже всі пограбовані магазини розташовані поблизу великих підприємств, під кінець робочого дня відвідувачів багато.