Розшук
Шрифт:
— Гаразд. Ти мені одразу сподобався. От тільки пешні немає.
— Це не проблема. Дістанемо. А поки давай кудись у неділю махнемо, га?
— Слухай! Можемо на човні…
Я замовк, ніби згадавши про якесь ускладнення.
— Одне тільки — на березі він. Від води близько, а вдвох не підтягнемо — важкий.
— Пхе! Ми Бугая з собою візьмемо, він його сам допре.
Бугай… Це вже щось цікаве.
В неділю зустрілися о сьомій ранку, як домовилися. По Парковому мосту дісталися на Труханів острів. Дув крижаний пронизливий вітер, і я пошкодував, що не
Йшли недовго, та все ж коли крізь голі кущі верболозу побачили сіре дзеркало Матвіївської затоки, я трохи зігрівся. Навколо хоч висвисни. І що за втіха — коцюбнути в таку погоду в човні з вудкою?! Мене гріла лише думка, що недаремно згаю час. Он з Бугаєм познайомився — вже добре. Правда, в мене не було прямих доказів, що саме Федько поцупив оту пешню і що Бугай і здоровило, котрий так оригінально відчиняв сейфи,— одна особа. Однак інтуїція — теж не остання річ. Я йшов позаду, дивився новому знайомому в пласку, неозору спину й намагався уявити, як він орудував “фомкою” біля сейфа. Справжній бугай — плечі широчезні, шия воляча, аж ніби земля під ним прогинається.
Бугай підійшов до човна, скептично оглянув і підняв за ніс, як іграшку.
— Бачив? — захоплено видихнув Федько. — А що я казав?
— Може, допомогти? — запропонував я.
— Відійди, — недбало відсторонив мене рукою-лопатою здоровило і потяг човна до води. А коли він сів на весла, то загрібав так, що, здавалося, вони ось-ось тріснуть, як сірники. Човен поштовхами заковзав по воді, мало не вистрибуючи з неї.
— Ти хто такий? — раптом запитав мене Бугай.
На це запитання я чекав, тому відповів спокійно:
— На заводі вколюю. Слюсар.
— Мгм… — промимрив здоровило. Його лоб зібрався зморшками. Він думав… Що ж, нехай думає.
За цілий день ми з ним більше не перекинулися жодним словом. На відміну від Федька, здоровило був мовчуном. Проте погляд його я весь час відчував на собі…
Вдома я заліз у гарячу ванну, потім обліпився гірчичниками і взагалі віддав себе у повне розпорядження сестри — третьокурсниці медінституту, яка дуже зраділа нагоді застосувати свої знання на практиці. Я мав одужати до ранку.
Кажуть, що випадковість — прояв закономірності. Особисто для мене цей вислів, мабуть, ще певний час залишався б голою абстракцією, якби не ця зустріч.
Зранку мотався по місту в різних справах. Це був останній день для того, щоб підтягти “хвости”, бо завтра мав тимчасово перекваліфікуватися в слюсаря заводу “Червоний екскаватор”. У цій якості мені доведеться перебувати принаймні з тиждень: навряд чи Бугай або ще хтось із його компанії довше зволікатимуть з перевіркою. А на день її проведення мені треба знаходитися у цеху. Моє начальство жартувало, що за тиждень цього майже курортного відрядження лейтенант Дмитрієв нагуляє тіла. Я ж був упевнений, що, навпаки, від нервового виснаження схудну до розмірів мініатюрного експерта Вергуна.
Вечір видався морозний, вуха пощипувало добряче. Було десь
— Пробачте, — сказав я, — здається, ми десь зустрічались.
Це було схоже на банальну спробу зав’язати знайомство. Принаймні дівчина зробила вигляд, що сприйняла мої слова саме так.
— Щось не пригадую… — недбало кинула вона своїм хрипким голосом, що так не пасував її ніжній зовнішності.
З якоїсь невідомої причини вона не хотіла мене впізнавати.
— Ну, як же… — наполягав я. — У вашому магазині того ранку, після пограбування. Згадали?
— Ах, так, так… Здрастуйте, — вона вимушено всміхнулася.
— Хіба ви сьогодні не працюєте?
— Не моя зміна. А що?
— А сюди до когось у гості приходили? — вів я далі.
— Чому ви так вирішили?
Нас штовхали. Я жестом запропонував дівчині відійти трохи вбік.
— Ну, не за покупками ж.
— А чого це я маю перед вами звітувати?! — роздратовано вигукнула дівчина. — Зрештою, ходжу, куди хочу!
— Звичайно, звичайно… — миролюбно промимрив я. — Це я так. Професійна цікавість, вибачте. Дозвольте вас трохи провести?
— Дякую, не треба, — сухо відповіла дівчина. — Я поспішаю. На все добре. — Вона різко крутонулась на підборах і за кілька секунд загубилась у натовпі перехожих.
Я провів її очима. Якась невиразна думка зринула в голові й одразу розтанула, залишивши по собі смокчуче збентеження. Спробував зосередитись, відновити той стан, що виник під впливом хвилинної розмови. Нічого не вийшло: навкруги було надто гамірно.
Облишивши марні спроби, одразу згадав про сигарети.
Покупців було повно. Біля штучного відділу зібралася довга черга: літня продавщиця, слинячи товстий палець, рахувала гроші. Дехто починав нервувати.
— Хіба не можна зробити це після закриття магазину? — з надривом вигукнув інтелігентного вигляду чоловік у легковажному для такого морозу капелюсі.
— Не можна! — відрізала продавщиця. — Що ж мені тут до ночі сидіти?
— Але ж зараз у вас робочий час, — пробивався до її сумління “капелюх”.
— От я й працюю, — незворушно пояснила продавщиця. — Не заважайте! Бо доведеться перераховувати.
Цей аргумент змусив “капелюха” замовкнути.
Хвилин через двадцять я попрямував до тролейбусної зупинки. З голови не йшла зустріч з нафарбованою красунею. Якось дивно вона себе поводила. Знову відчув оте смокчуче збентеження. Дійшовши до зупинки, викинув недопалок в урну і повернув назад.
Але магазин був уже, зачинений. Довелося відкласти з’ясування на завтра.
Про пограбування магазгину я дізнався наступного дня, коли після зміни в цеху подзвонив у райвідділ доповісти про свої трудові звершення. Пограбували той самий, де я купував сигарети. Злочинці забрали із сейфа майже шість тисяч карбованців.