Розшук
Шрифт:
— Як хочете… — Олексій сів за кермо, і “Жигулі” помчали міськими вулицями.
— Хороша машина, — сказав Олексій.
— Нічого.
— Я взагалі на вантажівці працюю. Важкувато все ж таки. А тут прямо відпочиваєш.
Десь далеко почувся звук “сирени”. Він поступово посилювався. Довгий занепокоєно озирнувся, засовався.
— Що там? — запитав Олексій.
— Біс його знає. Будь ласка, зупиніться он біля того магазину. — Я сигарети так і не купив. Черга була.
“Жигулі” пригальмували.
***
— Це якесь непорозуміння, чесне слово!
Хирлявий молодик років двадцяти ледве не плакав.
— Я не збирався викрадати ніяку машину!
— Але ж викрали, — сказав Дмитрієв. Він вже більше години згаяв із цим впертим парубійком, якого працівники Державтоінспекції витягли з-за керма чужої машини і який все одно намагається заперечувати очевидне.
— Я не думав, що так вийде, чесне слово!
— Цікаво. А про що ж ви думали, сідаючи за кермо чужої машини?
— Так зовсім не чужої!
— Щось я не зрозумію вас, — втомлено зітхнув Дмитрієв. — У вас що, є документи на цю машину?
Він запитав про це лише для того, щоб показати викрадачу, наскільки абсурдна зайнята ним позиція. Звичайно, ніяких документів у нього не було і бути не могло. Власник “Жигулей” вийшов з магазину, біля якого легковажно залишив “на хвилинку” відчинену машину, буквально відразу після того, як вона зникла, і негайно подзвонив у міліцію. Всім постам ДАІ була дана орієнтировка, і через півгодини викрадача затримали в іншому кінці міста. І він ще намагається відкараскатись. Просто смішно.
— В мене, звичайно, немає… — промимрив хлопець.
— Ось бачите.
— Але вони були у власника!
— Я це й без вас знаю.
— Так власник же зі мною їхав!
— З глузду можна з’їхати, — Дмитрієв потер скроні. — Що за дурниці! Як це він міг їхати з вами і водночас дзвонити по телефону в міліцію про викрадення машини?
— Дзвонив? — закліпав повіками хлопець, і Дмитрієв міг би присягнутися, що той говорить цілком щиро. — Тепер уже я нічого не розумію. Він нікуди не дзвонив, він весь час у машині сидів!
— Ну, гаразд. Гаразд. Чортівня якась. І куди ж він подівся, цей ваш власник?
— Втік… — розгублено мовив хлопець, і сам розуміючи, як це безглуздо звучить.
Старший лейтенант посміхнувся, похитав головою.
— Ви мені не вірите… — Хлопець провів долонями по обличчю. — Ну, звичайно… Я б і сам не повірив у таке. Ах, дурень! Осел! Він мене надув, як останнього кретина!
— Давайте по порядку. Хто він? Як виглядає? Яким чином “надув”?
Хлопець розповів, як у магазині до нього підійшов білявий незнайомець і попросив відвезти його додому на його ж машині, бо він трохи випив і боїться на інспектора нарватися.
— Обіцяв
Все це виглядало досить вірогідно.
— Він сказав, куди його везти?
— Так. На Лісний масив, вулиця Шолом-Алейхема.
— Гаразд. Припустимо, все так і було. А чому не зупинилися відразу після того, як він вискочив?
— Я не зрозумів, у чому справа. Спочатку подумав, що дверцята були не причинені, а він під градусом, не помітив, ось на повороті й випав. А позаду вже міліція їхала. Злякався. Відповідати ж мені, бо я за кермом.
— Ви з ним про щось говорили? Ну, коли їхали?
— Він мою адресу спитав, сказав, що в гості якось зайде з пляшкою, хотів віддячити. Що мені тепер буде? — Хлопець з тривогою глянув на Дмитрієва.
— Стаття 215 КК, до двох років позбавлення волі, — сказав старший лейтенант.
Хлопець заховав обличчя в долоні, схлипнув.
— У тому випадку, якщо ми не знайдемо отого вашого білявого “власника”, — додав Дмитрієв і дістав з ящика столу портрет Сені. — Погляньте, схожа ця людина на нього?
Хлопець підвів голову і стріпнувся:
— Він! Точно!
“Лада” мчала по нічному шосе. Завищавши колесами, звернула на ґрунтову дорогу. Дорога була нерівна, вся в рівчаках, вибоїнах, але водій майже не знижував швидкість. “Лада” проносилася через глибокі калюжі, брудна вода віялом розліталася з-під коліс. Дощ лив з опівдня не вщухаючи.
— Обережніше, — невдоволено сказав Боб, — нам вона цілою потрібна.
“Двірники” ледве справлялися з потоками води, що заливала вітрове скло.
— Спробуй тут обережніше… — пробурчав Сеня. — На такій дорозі… Чорт би її забрав…
— Швидкість скинь, не женуться.
Деякий час їхали мовчки, тільки клацали “двірники” і дощ барабанив по даху, перекриваючи шум двигуна.
— Знаєш, Боб, — порушив мовчанку Сеня, — мені хазу міняти треба.
— П’яти запекло?
— Схоже на те. Вчора менти навідувалися. Добре, мене вдома не було, так вони з матір’ю розмовляли. А з неї користі сам знаєш: весь час буха… Словом, цікавилися моєю особою. Не можна мені повертатися.
— Погано… — сказав Боб. — Дуже погано…
— Чого вже хорошого, — погодився Сеня.
— Засвітився ти, Сеню… Тепер вони від тебе не відчепляться.
— Нехай спробують знайти, — всміхнувся Сеня. — Десь перекантуюсь. А то махну на південь, до теплого моря. З такими грошима всюди лафа.
— Про це забудь, — сказав Боб. — Менти не дурні. Дадуть у розшук твою фотокартку, миттю накриють мокрим рядном. На дно пірнути треба, відлежатися. Підшукаю підходящу місцинку, скучати не будеш.