Розшук
Шрифт:
Видно, з деяким запізненням зметикувавши, що в присутності міліціонера говорити це було б не слід, красуня прикусила язика, і на її обличчі з’явився невластивий цій самовпевненій гусині вираз розгубленості.
— Як я зрозумів, на ВАЗ їздили ви, — повернувся до неї Дмитрієв, — і Трофимов ваш знайомий?
— Так.
— Машину ремонтували тільки в нього?
— Не бачу в цьому нічого поганого.
— Тут і нема нічого поганого, — заспокоїв її Дмитрієв. — А коли Трофимов дістав вам отой розподвал?
Дама на секунду зволікла з відповіддю, обмірковуючи, мабуть, що і як казати.
— Н-не пам’ятаю… Давно…
—
— Ну-у… з місяць тому, може, більше. Яке це має значення?
— Має. І дуже суттєве. Я перевіряв наряди за останні два місяці. Ви були на спецавтоцентрі чотири рази, чи не так?
— Можливо. І що з того?
— І всі чотири рази замінювали мастило в двигуні, перевіряли розвал і сходження коліс, регулювали клапани… Чи не дивно?
— Не бачу нічого дивного, — смикнула плечима жінка. — Я слідкую за машиною.
— Це похвально. Але в жодному наряді не вказано, що в вашій машині замінювався розподвал. Це дуже дефіцитна деталь, на чорному ринку вона коштує більш як двісті карбованців. Де ви її взяли?
— Я вже казала — Трофимов допоміг дістати, — занервувала жінка.
— А де її дістав Трофимов?
— Звідки мені знати! Послухайте, що це за допит? На якій підставі? Хто дав вам право? Зрештою, я не зобов’язана відповідати на ваші запитання.
— Так, звичайно, — погодився Дмитрієв. — Тут не зобов’язані. І навіть можете зажадати від мене, щоб я залишив квартиру. Але тоді я буду змушений запросити вас до себе, в райвідділ. Бо справа надто серйозна.
— Але що сталося? — нагадав про себе товстун.
— Є підстави припускати, що ваш благодійник Трофимов постачав своїм постійним клієнтам крадений дефіцит.
— Цього не може бути! — вигукнула красуня. — Трофимов ставив розподвал на ВАЗІ!
— Ви хочете сказати, що він одержав деталь на складі? — запитав старший лейтенант, намагаючись зрозуміти, який сенс жінці вигороджувати Трофимова. Боїться за свою репутацію? В очах кого? Чоловіка? Навряд чи вона з ним так рахується.
— Так, — кивнула жінка.
— Пробачте, але ви кажете неправду.
— Що?!
— Якби Трофимов одержував деталь зі складу, — не звертаючи уваги на обурення господині, продовжував Дмитрієв, — то це було б відображено в наряді. Однак він і не міг її одержати, тому що в наряді цей вид роботи не значився.
Дама розгублено закліпала.
— Прошу вас пригадати, — з притиском сказав Дмитрієв, — звідки взявся розподвал. І, можливо, ще деякі дефіцитні запчастини. Хрестовини, наприклад. Адже ви були на спецавтоцентрі чотири рази, не забули? Пригадайте. Це дуже важливо. Для вас, між іншим, теж. Поки що ми розмовляємо без протоколу. Але якщо ви не захочете мені допомогти, доведеться вдатися до цієї формальності. Мушу попередити, що за неправдиві показання передбачена карна відповідальність.
Дама схлипнула. Від її зарозумілості не залишилося й сліду. Зметикувавши, нарешті, що це не жарти і в неї можуть виникнути серйозні неприємності, вона розповіла, як Трофимов запропонував їй придбати розподвал, дві хрестовини і чотири колеса.
— Я купила все це у якогось хлопця в Жулянах. Його Васею звуть. Трофимов сказав, що Вася розбив свою машину і продає те, що лишилося. Я не знала, що ці деталі крадені!
Дмитрієв дивився на розкислу даму, яка витирала хустиною чорні від туші сльози,
— А ви не замислювалися, чому Трофимов саме вам запропонував свої послуги? — не втримався від запитання Дмитрієв.
— Ну… мабуть, тому, що я… могла заплатити дорожче? — напівзапитальною інтонацією відповіла жінка.
— І все?
Здається, красуня нарешті щось второпала. Вона сердито глянула на старшого лейтенанта.
— На що ви натякаєте?
— Гадаю, ми зрозуміли одне одного.
— Повинен вам зазначити,— сказав товстун, що досі весь час мовчки слідкував за їх розмовою, — моїй дружині не довелося б вклонятися різним аферистам, якби той же розподвал можна було вільно придбати в магазині. Так що навряд чи у вас є моральне право дорікати їй за це.
“Дуняша” кинула на нього вдячний погляд.
— А я, в свою чергу, повинен вам зауважити, що багато автолюбителів також потерпають від нестачі дефіцитних запчастин, але далеко не кожний іде, як ви кажете, на поклін, — відпарирував Дмитрієв.
— Можливо, й пішли б, але не знають, до кого, — сказав товстун, заохочений поглядом дружини.
Дмитрієв не став продовжувати суперечку, бо бачив, що Семченко не стільки відстоює свою точку зору, скільки прагне догодити дружині і заслужити ще один лагідний погляд.
Цього ж вечора, одержавши у прокурора санкцію, провели обшук у Василя Загорського, двадцяти двох років, вантажника райгастрономторгу. В присутності понятих вилучили дванадцять розподвалів, більш як двадцять хрестовин, близько тридцяти нових покришок, акумулятори, дверцята передні та задні, бампери і багато інших запчастин. Цілий склад, який знаходився в підвалі за сараєм. Всі запчастини були акуратно змащені в розрахунку на довге зберігання.
Загорський в супроводі конвоїра ввійшов до кабінету, посміхнувся Дмитрієву, як старому знайомому:
— Здоров був, начальнику.
Старший лейтенант відпустив конвоїра, жестом запропонував Загорському наблизитися до столу. Загорський сів, закинув ногу на ногу, зухвало глянув на оперуповноваженого, намагаючись усім своїм бравим виглядом засвідчити, що його ніскільки не бентежить різка переміна в житті. І лише з очей проглядала напруженість.
Дмитрієв з цікавістю розглядав досить симпатичне обличчя з тонким носом, великими карими очима, чистим високим лобом. Враження псував лише тонкогубий рот. Він надавав обличчю якогось скорботного виразу втоми й байдужості.