Розшук
Шрифт:
— У п’ятницю? — замислився Ципа. — А, ну як же! Був з Галкою в кіно. “Тутсі” дивилися. Між іншим — разом з її подругою. Можете перевірити.
— Не хвилюйся. Все перевіримо.
— З Галкою Гризуновою? — запитав шеф. — А як же вона дозволяє тобі наркотиками захоплюватися?
Ципа аж очманів на якусь хвилину.
— Жартуєте, начальнику! Хіба я менінгітний? Навіщо мені на голку сідати? Я собі не ворог. А з Галкою — взагалі виключено. Ви ж її знаєте.
— Що ж, гаразд, — сказав шеф. — Зараз старший лейтенант оформить протокол…
— А мені, може, поки що скаргу прокуророві накатати? — запитав безсоромний Ципа.
— Пиши, — відповів шеф і звернувся до мене. —
— Не чекав! — зовсім знахабнів Ципа. — Невже відпустите? Не любите, значить, скарг. Може, ще й вибачитесь?
— Ну й нахаба ж ти! — не витримав я.
А шефу хоча б що. Встав і дуже чемно вибачився за те, що, мовляв, цього разу громадянина Лісового затримали без достатніх підстав. На Ципу було смішно дивитися — він аж закляк від подиву. І мені довелося двічі повторити, перш ніж він зрозумів, що вільний. Може, шеф і правий. Інколи на таких типів ввічливість впливає більше, ніж виховні бесіди.
І все ж я встиг цього дня на останні тридцять хвилин матчу. Щоправда, не до кольорового сестриного, а в червоний куточок. Але й то!
Наступного дня з самісінького ранку я подався до лікарні. Мене зустріли напрочуд привітно і провели до палати, де знаходився потерпілий Рахматулаєв. Хоч сил у старого було небагато, та темперамент виявився вулканічний. Він схоплювався з ліжка, голосив, рвав волосся, лаявся… Якщо до цього додати, що він не дуже вільно розмовляв російською мовою… Я спробував уявити нашу розмову, коли б він себе нормально почував, і мені зробилось млосно.
За годину я зовсім упрів. Їй-богу, легше бігати цілий день містом. Але дещо з дідугана вдалося витягти. Приїхав він майже три тижні тому й справно торгував на базарі гранатами, ізюмом та курагою. Вторгував досить кругленьку суму. У вільний час їздив по магазинах. Три дні тому вирішив поїхати до автомагазину, бо закортіло купити машину. Мене аж злість узяла: “От, думаю, аксакал! Машину вдома купувати треба! А тебе сюди чорти потягли. Тепер маєш — ні грошей, ні машини. А шукати нам!”
Коли я, у ввічливій формі, все це висловив, він підстрибнув майже на метр і здійняв такий лемент! Стало відомо, що тільки такі ішаки, як я, не знають, що в тих краях неможливо купити “Волгу”, тим більш самого кращого кольору — білого. Його сину (дитині двадцяти п’яти років) закортіло мати саме таку машину, от батько й вирішив без неї не повертатися. Дорогою розговорився з таксистом (на відміну від мене, дуже ввічливим і чуйним хлопцем), він і допоміг старому: пояснив, що таку машину купити в магазині неможливо. Чорну — будь ласка, а от білих — нема і край. І став, гадаю, свідком вулканічного вибуху горя, який швиденько вгамував інформацією про свого приятеля, який, на щастя, збирається продавати зовсім нову білу “Волгу”. Цілком природно, що до магазину вже ніхто не поїхав, а повернулися до готелю. Надвечір таксист із приятелем під’їхали на білій “Волзі”, прокатали старого, і той вже ладен був з нею не розлучатися і збирався бігти давати телеграму синові, щоб приїздив для купівлі машини.
Але хлопець, який продавав, виявився людиною чесною і порядною й наполіг, щоб старий спочатку подивився документи, а потім давав телеграму.
Наступного ранку, тобто сімнадцятого, хлопець з’явився у номері з документами та пляшкою горілки. Хоч старий і непитущий, образити таку людину не міг… Останнє, що пам’ятав, як вони віддавали належне звичаю. Опритомнів у лікарні. Зрозуміло, що ні грошей, ні документів нема. Хлопця ніхто не бачив, номера таксі — не пам’ятає. Описати зовнішність не може, але, оскільки не ішак, зустріне — впізнає. Далася йому ця тварина!
Під
А в управлінні події розгорталися надзвичайно швидко.
Виявилося, що з ранку шефу подзвонила нахабна Ципа і сказала, що коли з нею, як з людиною, то й вона по-людськи. Коротше: у будинку навпроти Ципи живе хлопець. У нього щодня збирається весела компанія, і Ципа точно знає — там бувають наркотики. Здається, Ципа вирішив вбити двох зайців: виконати громадський обов’язок і збутися гучної компанії, що заважає. Шеф доручив перевірку мені. Не дуже розраховуючи на щось серйозне, я поїхав до райвідділу. Квартира, як виявилося, належить родині Коршенків. Але вже близько двох років там живе тільки син Юрій, років двадцяти трьох. Він не залишився поза увагою райвідділу. По-перше, ще стояв на обліку в інспекції у справах неповнолітніх, а по-друге, за останній рік сусіди скаржилися на шум та пізні гульки. Батьки — геологи, в постійних роз’їздах.
Поки я переглядав матеріали, до відділу забіг Віктор Григор’єв. Був він дуже сумний та заклопотаний, бо отримав від шефа саме моторошне завдання: опрацювати ресторан. Звісно, ніхто з співробітників нічого не пам’ятав, опріч того, що було відомо раніше. Але Віктор хлопець настирливий, залом не вдовольнився, а пішов розпитувати мешканців протилежного будинку. І йому пощастило — знайшов пенсіонера, який згадав, що ввечері того дня у дворі близько години стояло таксі світлого кольору.
— Ну то й що? — запитав я. — Відвідувачі часто викликають таксі, яке чекає бозна-скільки.
— Це правда, — погодився Віктор. — Але, розумієш, дідусь, який це розповів, дихав повітрям і знічев’я спостерігав за дивними міграціями. Спочатку чекав водій — хвилин двадцять. Потім пішов до ресторану…
— Пішов шукати клієнтів,— кажу.
— Слухай далі: через деякий час з’явилася дівчина і сіла в машину. Чекала теж хвилин двадцять. Потім прийшов водій з хлопцем і таксі поїхало.
— Звичайно, ніяких номерів?
Віктор сумно зітхнув. Хвилин за п’ять ми розбіглися, бо він до наради хотів забігти додому, а я — десь пообідати. О четвертій нас збирав шеф для “мізкової атаки”. Я нікуди не поспішав, знаходився в тому щасливому стані, коли все, що треба було зробити, — зроблено, й непогано. Ноги самі вивели мене до невеличкої кулінарії. Розташувавшись біля вікна, я з подивом відзначив, що знаходжусь майже навпроти будинку, де живе Коршенко. Будинок старий, красивий, з еркерами та каріатідами. Що не кажи, споруда повинна мати індивідуальність! Яка до бісу індивідуальність у залізобетонних будинків, одноманітних, як дитячі кубики? Ті хоча б різнокольорові… Розмірковуючи, я роздивлявся фасад, намагаючись відгадати, які, вікна належать Коршенку.
Кава була напрочуд смачна, і я вирішував проблему, чи не взяти ще, коли на протилежному боці вулиці зупинилося таксі з двома пасажирами — хлопцем і дівчиною. Дівчина зразу ж вийшла, а хлопець ще хвилини дві розмовляв з водієм. “Мабуть, не можуть порозумітися, хто кому скільки винен”, — подумав я.
Нарешті хлопець вийшов, підхопив дівчину і вони зайшли в будинок. Таксі поїхало. “Дивно, що хлопець так і не заплатив грошей. Може, знайомі”, — встиг подумати я, коли мене наче хтось огрів по голові. Я прожогом кинувся на вулицю й забіг до під’їзду. Десь поверсі на третьому грюкнули двері. Мене почало тіпати, мов у лихоманці, і я побіг до телефону.