Розшук
Шрифт:
— Анатолію Григоровичу, це Федорчук, — розпочав я й замовк, бо не знав, що казати далі.
— Я тебе слухаю, Сашо. — Відповів спокійний голос шефа. — Що трапилось?
— Не знаю, — чесно промовив я. — Тут така справа…
І я розповів про все, що побачив.
— Ти номер запам’ятав? — спитав шеф.
— Зараз, — від напруги я навіть заплющив очі: ось воно, таксі. Стоїть до мене трохи боком…
— КИТ 25–89, чи може 80. Останню цифру було погано видно. Другого таксопарку.
— Добре, повертайся, — сказав шеф і поклав трубку.
Велика
Хвилин через двадцять я був уже в Управлінні. Невдовзі в кабінеті шефа зібрався весь відділ, крім Коваленка й Інни. Іноді мене дратують ці збори, але, як людина чесна, повинен зізнатися: тільки тут починаєш відчувати, як розшматована інформація складається в цілісну картину.
Все йшло як завжди, коли раптом задзвонив телефон. По виразу обличчя шефа ми зрозуміли, що трапилось щось дуже важливе.
— Сьогодні біля будинку Коршенка Федорчук помітив таксі, яке привернуло його увагу. За кермом був Різаний. Розумієте, який простежується зв’язок?
Хлопці загомоніли всі разом, хтось навіть ляснув мене по спині:
— Оце так сищик Саша! За будинком стежив?
— А як же! З самісінького ранку, — кажу.
— Не бреши! Ти ж у лікарню їздив!
— А я й там, і тут. Отакий я спритний, — відповідаю.
А що я мав казати? Обідати йшов, Різаного знайшов? Хоча, якщо розібратися, те, що я його побачив, ще нічого не значить. Звичайний збіг обставин. Тут, на щастя, втрутився шеф:
— Може, це просто збіг обставин, — ніби почув він мої думки, — але ми повинні передбачити все. За машиною Різаного встановлено нагляд, за квартирою Коршенка — також. Давайте згадаємо, що має в своєму активі Максимов-Різаний. Три рази сидів. Останній строк — три роки за крадіжку з хімфармзаводу. Рік тому звільнився й працює водієм таксі. Ні з ким з колишніх друзів зв’язків не підтримує. Повернемося до нашої справи: в обох випадках фігурує таксі. Щоправда, це ще нічого не означає.
— Сашо, ти впевнений, що з машини виходив Коршенко? — звернувся до мене шеф.
— Сто не дам, але вісімдесят відсотків за те, що саме він. Я його трохи збоку бачив.
— Як ти його впізнав?
Я навіть обурився:
— Тобто як? У справі Коршенка, яку передали з дитячої кімнати, є фотокартка.
— Сашо! Негайно бери машину, фотокартки Коршенка та Максимова і вези до лікарні. Може, Рахматулаєв їх впізнає, — наказав шеф.
І я помчав. У лікарні мене зустріли як рідного, та старий був сумний — погано себе почував. Але Коршенка та Різаного впізнав не вагаючись.
Коли я повернувся, шефа не було, а хлопці не встигли розбігтися. Перебуваючи в стані творчого піднесення, я виклав свою версію, одначе мене ніхто не став слухати. В кожного свої справи. Мені аж кортіло отримати наказ на затримання цієї парочки, тому я з нетерпінням чекав шефа. На місці не сиділося, та я примусив себе, і з годину упрівав над складанням рапорту. Нарешті мене викликав шеф.
Він був не один — біля вікна сидів засмучений Віктор Григор’єв. Я доповів про результати.
—
— Навіщо?— спитав шеф.
Спочатку мені здалося, що він жартує.
— Але ж усе ясно! Вони працюють разом!
— Ні, Сашо, нічого не ясно. Ми не знаємо головного — звідки в них психотроп.
— Але їх не можна тримати на волі! Ми повинні…
Шеф не дав скінчити.
— Ні. Затримувати поки що не будемо. Треба стежити за кожним їхнім кроком. Я гадаю, Вікторе, — звернувся шеф до Григор’єва, — що такого більше не трапиться.
Віктор важко зітхнув.
— Зрозуміло. Але хлопці не винні. Різаного загубили на дуже важкому перехресті. Ледь не потрапили в аварію — з-за рогу вискочив КамАЗ… Але все одно вони його знайшли!
— Це випадковість! — гримнув шеф. — Ми не знаємо головного: до кого він ходив. Як тільки отримаєте список мешканців будинку — негайно до мене.
Разом з Віктором ми вийшли з кабінету. На нього було боляче дивитися. Він так нервував, що вдруге почав розповідати, як Різаний відірвався. Я його не перебивав, але думав про своє. Через кілька хвилин я почув, що Віктор торочить про хімфармзавод. “Як показилися з цим заводом!” — подумав я і спитав:
— Слухай, до чого тут завод?
Віктор замовк і здивовано подивився на мене.
— Як це? Різаний туди пішов.
— Ото згадав! Коли то було!
— Ти мене не слухав! Якого біса я з тобою розмовляв! — образився Віктор. Він рвучко відвернувся і зайшов до своєї кімнати, гримнув спересердя дверима. Звісно, я побіг за ним і ледь упросив. Щастя, що Віктор не вміє довго ображатися. Коли мир було відновлено, я запитав:
— Слухай, а до чого ти згадував хімфармзавод?
Віктор скинувся: чи не жартую.
— А до того, — неохоче почав він, — що будинок, до якого заїздив Різаний, належить заводу. Ми випадково побачили, як він виходив. Тепер зрозуміло?
Я вийшов від Віктора в якомусь дивному стані: все в голові переплуталося і не може стати по своїх місцях. Безцільно поблукавши по коридорах, я знову подався до шефа.
— Вчасно прийшов, — зустрів він мене. — Сідай і давай разом поміркуємо. Невдовзі повинні повернутися Коваленко та Інна. Що ж ми маємо?
— Про другий злочин — знаємо майже все.
— Так. Але по першому — майже нічого.
— Анатолію Григоровичу! Треба їхати до лікарні. Я впевнений — Войтенко їх впізнає.
Шеф заперечливо похитав головою:
— Нема чого. Лікарі не дозволяють: він у дуже тяжкому стані.
— Хай зроблять щось! Часу гаяти не можна!
— Ну, що ж — дзвони до лікарні. Може, пощастить, — згодився шеф.
Я заходився дзвонити. Хвилин двадцять накручував диск, та нарешті потрапив на потрібного лікаря і, не даючи йому отямитися, став умовляти дозволити показати фотографії Войтенку. На тому кінці запала тиша, а потім лікар невпевнено запитав:
— Невже вам не повідомили? Три години тому Войтенко помер.