Розшук
Шрифт:
— Вона сама її вирішила. І досить про це.
— Ні, не досить! З хлопцем відбувається щось неладне, допомогти йому треба, а не рубати з плеча. Розібратися треба.
— В чому тут, власне, розбиратися? — вступив до розмови Нікольський. — Хіба вам не відомо, що Северин накоїв? Та його за це в міліцію треба, на п’ятнадцять діб!
Протасов похитав головою:
— Не можна так. Людина оступилась, а ми її ще й у спину підштовхуємо! Не можна.
— Макарич, у нас не дитячий садок, — поморщився директор. —
— Відповідати теж по-різному можна. Навіщо ж одразу звільняти? Пропаде хлопець, невже вам не шкода? Бачу я, щось із ним коїться, зрозумійте. Якийсь надлом у душі…
— Ти, Макарич, наче в няньки йому найнявся, — роздратовано сказав Стариков. — Щось коїться… Надлом… Що ж це виходить, кожний, значить свої неприємності горілкою почне заливати, а ми йому співчувати станемо? Не діло кажеш. Зараз не ті часи, на боротьбу з пияцтвом весь народ піднявся, а ти випиваку під захист береш. Погану траву з поля геть! І вся розмова.
— Та-ак… Дай тобі волю — ти б насмикав… пробурмотів Макарич, навіть не глянувши в бік начальника цеху.
— Ну, ти, Макарич, теж, знаєш… — насупився директор. — Не дуже… Стариков по суті правий. Це питання принципове. Зрештою, з цього приводу існує відповідна стаття трудового законодавства, — директор взяв зі столу книжку. — Ось. Закон! І ми зобов’язані його виконувати.
— З цим не сперечаюсь, — нахилив голову Протасов. Йому було гірко, що директор ніяк не хоче його зрозуміти. — Але й закон слід виконувати з розумом. І з душею! Ну, виженемо ми Северина, а що далі з ним буде?
— А ви подумали, — знову втрутився Нікольський, — який приклад ми подамо іншим, пробачивши Северину його вибрик? Суворість теж виховує, Дмитро Макарович!
— Ну, що ж… — Протасов підвівся. — Суворість суворості різниця. Я вважаю, що ви передали куті меду. Мова йде не про якогось закінченого випиваку, а про молодого хлопця. Досі він зарекомендував себе непогано. А ви одразу — під корінь. Життя хлопцеві ламаєте, а воно в нього тільки починається. Свою точку зору я піду відстоювати в партком. А якщо треба буде — й у райком! — Він повернувся і пішов до дверей.
— Постривай, Макарич, — гукнув його директор, теж підводячись з-за столу. — Давай не будемо гарячкувати.— Підійшов до Протасова, взяв його за плечі. — От кип’яток… Гаразд, що ти пропонуєш? Залишити його вчинок без покарання?
— Ні. Але для покарання є й інші заходи: догана, позбавлення премії… абощо.
— Гаразд, — директор глянув на начальника цеху. — Розберіться з Северином і покарайте своїми правами.
Олексій похмуро стояв біля входу в адміністративний корпус. Побачивши Протасова, відвів погляд.
— Пішли, — коротко кинув наставник.
Олексій поплентався за ним.
— На перший раз відбувся позбавленням премії, — сказав Протасов. —
— Спасибі, Макарич…
Протасов провів його до прохідної, розпрощався і вже збирався йти назад, у цех, як раптом крізь вікно побачив червону “Ладу”, що стояла біля тротуару. Помітив і те, як напружилося обличчя Олексія, коли з “Лади” йому назустріч вийшов лисий здоровань. Власник машини щось коротко сказав хлопцеві, ніби наказ віддав, і Северин слухняно сів у машину.
Коли Протасов вибіг за прохідну, “Лада” вже рушила з місця. Саме в цю хвилину до заводських воріт під’їхала директорська “Волга”.
— Серьожо, жени за тією червоною “Ладою”! — крикнув Протасов, падаючи на сидіння поруч із водієм.
— Ви що, Макаричу! Мене директор чекає.
— Жени! — сердито повторив Протасов. — Директору я потім поясню. Давай, бо загубиться!
В його збудженому обличчі було щось таке, що водій не став більше заперечувати.
— А що сталося? За ким женемось?
— Потім, Серьожо, потім… Не впусти тільки…
Проминули міст Патона, виїхали на проспект 40-річчя Жовтня, звернули на бульвар Лесі Українки, потім на вулицю Івана Кудрі. Тут “Лада” зупинилась. “Волга” проїхала трохи далі й теж притиснулася до тротуару. Протасов спостерігав, як Олексій перейшов на протилежний бік вулиці до білих “Жигулей”, озирнувся, відчинив дверцята, сів за кермо.
— Так це ж Северин! — впізнав водій. — От не знав, що в нього “Жигуль” є. Чого це ми за ним у таку далечінь перлися?
— Постривай, Серьожо, постривай… Ану, давай за ним!
“Волга” м’яко рушила слідом. Але “Жигулі” проскочили на червоне світло і загубилися в транспортному потоці. Протасов не звернув уваги на червону “Ладу”, яка не відставала від них. Він просто забув про неї, поглинутий погонею за Олексієм.
— Все, — сказав водій, — тепер не наздоженемо. Мабуть, кудись звернув. Чого це він так терміново вам знадобився? Завтра поговорите. А директор мені такого прочухана дасть!..
Протасов його не чув. Попросив водія підкинути його додому, подякував, із телефону-автомата подзвонив у міліцію старшому лейтенантові Дмитрієву, який викликав колись Северина після аварії.
Покусуючи губу, Боб уважно спостерігав за ним з машини…
Вранці Протасов на роботу не прийшов. Як стало відомо, його прямо навпроти дому збила якась машина, що з місця пригоди поїхала. По дорозі до лікарні Протасов помер. Незабаром співробітники державтоінспекції знайшли машину: за півгодини до наїзду її викрали від магазину на тій же вулиці.
Дізнавшись про це, Олексій одразу зрозумів, чиїх це рук справа. Півдня він не знаходив собі місця. Але кінець кінцем зважився і поїхав до райвідділу…