С Байроном в XXI век
Шрифт:
Після довгого лікування і вимушеного неробства в госпіталі мене виписали відразу на громадянку, тобто достроково комісували з армії. Довелося відростити довге волосся, щоб закрити шрами від безлічі хірургічних втручань і заодне замаскувати слуховий апарат за вухом.
На честь приїзду сина мої батьки влаштували пишне гуляння, запросивши родичів та друзів. Перед першой чаркой реакція гостей на моє потягування лимонаду булла традиційна: «Щасливий той, хто вина не п'є, тому пий воду – вода не збентежить розуму», а вже десь після третьої: «Не п'єш – отже хворий, або падлюка». «Я не хворий!» – доводилося миттєво
Друзі, однак, на свої гулянки запрошували. Щоб дуже не вирізнятися, почав симулювати вживання, адже для веселощів у мене і свойого захвату вистачало. Згодом цей номер перестав проходити, і мене все рідше закликали на вечірки, мовляв, п'яному гусаку твереза свиня не товариш. Я не ображався, бо знав, що п'яний тверезого не любить, як дурний розумного. Залишився один щирий прятель – Серьога, якому було по цимбалах п'ю я, чи ні.
Молодий організм вимагав жіночої ласки, і ми з другом занадилися в гуртожиток до двох п'oдружок, які навчалися на останньому курсі універу і жили разом в одній кімнаті. Я своєї Наталі відразу зізнався, що є проблеми зі слухом, та й як тут сховаєшься, якщо носиш завушника. Вона поставилася з розумінням, і ми зустрічалися більше півроку. Коли мені здалося, що ангел кохання нанизав на свою стрілу серця нас обох, я одягнувся пристойніше, купив квіти і пішов робити пропозицію.
Стукаю в двері. Відкриває Тетяна – дівчина мого друга – і сама така вся вже зібрана на валізах, а в очах журба.
– Наталка поїхала з Сергієм, – з сумом в голосі повідомила Таня, коли я увійшов. – Її розподілили в сусідній райцентр, а у Сергія там бабуся живе, і він обіцяв допомогти Наталці з житлом на перший час.
Знетямлений я плюхнувся на стілець нібито мене підстрелили. А Танюха ще «контрольний постріл» зробила:
– Наталка просила передати, щоб ти не шукав її, бо вона вважає, що від тебе будуть глухі діти.
– Які там глухі діти? У мене ж глухота не спадкова. – пробурмотів я. – Це Сірий подбав… я давно помітив, що він на Натку око поклав.
У кімнаті повисла бездонна тиша – ні голосу, ні зітхання. Це було схоже на тишу після розкриття парашута. Гуркіт мотора гвинтокрила, свист у вухах від вільного падіння все йде, залишається тільки розчинення в повітрі.
Мені здалося, що я не на стільці сиджу, а лечу вниз і від цього мене трохи нудить.
– Я теж з'їжджаю на квартиру, – пролунав звідкись зд'aлека голос Тетяни. – Навчання закінчилося, і мені треба звільнити казенну кімнату. Ти зарадиш мені з валізами?
– Звичайно допоможу, – прийшовши до тями промовив я, крутячи в руках букет квітів.
Танюха одразу збагнула:
– Зараз принесу банку з водою, і залишимо квіти новим мешканцям.
Поки Таня поралася з букетом, під'їхало таксі. Ми завантажилися, і я супроводив дівчину до самих дверей її нового житла.
А через пару місяців ми одружилися. Зараз у нас ростуть двійнята, до речі, обидва чудово чують. Серьогу поки не зустрічав, але якщо перестріну, подарую йому велике мерсі!
Эва Баш
Профессиональный
Финалист международного конкурса Open Central Asia Book Forum & Literature Festival 2014 Евразийской Творческой Гильдии (Лондон) с англоязычной версией романа «Хрустальный сад».
Моросящий дождь стекал с надвинутой на глаза шляпы. Эхо шагов по булыжной мостовой глухо отдавалось в сырых полутемных переулках. В памяти яркими вспышками плясали воспоминания прошедшего вечера.
День рождения Карлито. Лоснящиеся самодовольные рожи приспешников. Тосты под брызги запрещенного алкоголя, в котором плавают разноцветные конфетти. Смех полуголых танцовщиц из кабаре «Мамы Мортон». Протяжный джаз струнного оркестра из Чикагского оперного. Чарующий голос несравненной Дивы. Всё самое лучшее, что можно купить за деньги.
Когда веселье достигает апогея, два дюжих мужика из пекарни Гвидо выкатывают торт. Кремовые розочки блестят на свету. Так же блестят глаза Карлито, когда он видит, как из торта выскакивает рыжеволосая красотка. Восторженные возгласы и аплодисменты затихают, лишь стоит ей достать «томми-ган» и начать палить.
Первым получит свою пулю Карлито. Потом Альфонсо, Джузеппе, Маленький Джо… Кто-то попытается выхватить револьвер, но не успеет.
Ринальдо будет наблюдать за происходящим через стеклянную дверь и медлить, поглаживая спусковой крючок. Это его место и его работа. Но лишь когда у красотки закончатся патроны, он пустит пулю ей в затылок. Ничего личного. Он должен.
Кто-то должен.
Ринальдо обойдет столы, выставленные буквой П. Постарается не наступать в лужи крови, но ноги всё равно будут путаться в серпантине.
Все, кто сможет, разбегутся. Останется только Дива. Рыдая, она склонится над лежащим на полу Карлито. Его невидящие глаза будут смотреть в потолок, а из уголка губ будет стекать тонкая струйка крови.
У мафии больше нет босса.
Ринальдо усмехнулся, подумав об этом, поправил мокрую шляпу и коротко взглянул на светящиеся желтоватым светом окна второго этажа. Лючия еще не спит. Опять, наверное, взяла работу на ночь.
Он ступил на узкие ступени крыльца, открыл дверь ржавым ключом. Деревянный барак встретил кислым запахом испорченных томатов и развешанного на лестнице белья.
«Ринальдо! – сразу же окрикнул его голос матери. – Где тебя черти носят? Роберто снова подрался. Выгонят! Потеряет место, о котором так хлопотал твой отец! Ринальдо!»
Но Ринальдо только отмахнулся, выругавшись себе под нос.
В узкой каморке, разделенной на две части выцветшей занавеской, было сумрачно и стыло. От окна, которое он давно обещается заделать, тянуло сквозняком. Тусклая настольная лампа освещала женщину на коленях, склонившуюся над тазом с бельем.
В былые времена Ринальдо насладился бы видом ее позы, но сейчас она его совсем не трогала. Вытащив из-под кровати початую фляжку, он зажег сигарету и растянулся на цветастом покрывале. Пружины скрипнули под его весом.