Садівник з Очакова
Шрифт:
«Може, постукати і сторожа запитати, куди це я потрапив?» — подумав Ігор.
Він не встиг додумати цю думку, як половинка воріт прочинилась. До вух Ігора долинув напружений шепіт, а потім з-за воріт визирнула голова. Визирнула і завмерла, ніби прислухаючись.
— Ну давай, іди вже, — долетів до Ігора, що відійшов у темряву, чоловічий голос.
Вийшов хлопець з якимось важким мішком на плечах, озирнувся, махнув рукою сторожу і зробив кілька незграбних кроків від воріт. Зупинився
Ігор вийшов з темряви і бадьорим кроком попрямував до хлопця, щоб розпитатися дорогу до автостанції.
Побачивши міліціонера, що крокував до нього, хлопець скинув під ноги мішок і завмер. Мішок упав майже беззвучно і заколихався, наче живий, вже лежачи на землі.
— Я той… Уперше!.. — затинаючись від переляку, заговорив хлопець. — Ви мене не той… благаю! Мама взнає — помре, в неї серце хворе… батько воював, калікою з фронту повернувся… Помер рік тому…
— Що ти несеш? — здивувався Ігор.
Незрозумілий переляк хлопця зробив Ігоря господарем становища.
— Вино, — пролепетав хлопчина приречено і подивився на мішок.
— Ти мені скажи: до автостанції далеко?
Хлопець замовк і підозріло подивився в очі людині в міліцейській формі, не зовсім розуміючи, про що той питає.
— Ну… хвилин двадцять пішки… — промовив він більш упевнено.
— А це що? — Ігор копнув носаком мішок, який легко подався під чоботом і відразу відновив свою дивну форму, щойно чобіт опустився на землю.
— Я ж казав, вино… Це вперше… Ркацителі… Один міх взяв за весь час… Не арештовуйте…
Ігор раптом зрозумів причину переляку хлопця. «Злодюжка! — усміхнувся подумки Ігор, — а тут я в старій ментівській формі, а кругом темно…»
Хлопець, зауваживши усміх Ігора, напружився.
— Я зараз, я назад віднесу! — показав він поглядом на мішок.
— Стривай, поговоримо! — Ігор намагався спародіювати інтонації винного злодюжки — здалося, що він говорить якось дивно, не по-місцевому. — Ти сам звідки?
— Я тутешній, з Очакова… Мати на базарі торгує, я тут на винзаводі працюю…
— Тутешній? З Очакова? — повторив спантеличений Ігор. — Щось мені це не подобається…
— Що не подобається? — обережно запитав хлопець.
— Все не подобається, — Ігор озирнувся. — Темно тут у вас… А тобі скільки років?
— Двадцять один… Самохін Іван — моє ім’я, а по-батькові — Васильович…
— А коли ж ти народився, Самохін Іван Васильович? — Ігор заговорив повільніше, чітко вимовляючи кожне слово, і здалося йому, що він і сам заговорив якось не так, з іншими інтонаціями чи що…
— У тридцять шостому… Сьомого травня… Трішки не пощастило,
Ігор замислився. Тридцять шостий рік плюс двадцять один рік життя — все це складалося в 1957-й. Маячня! Ігор підняв погляд на злодюжку, потім знов подивився на міх з вином.
— Ти що, сильно п’єш? — запитав.
— Ні, що ви? Я спортом займався, за район бігав… Це на продаж! — сказав хлопець і раптом замовк, вдаривши кулаком у своє чоло, картаючи себе, що видав з усіма бебехами.
— Он як… — протягнув Ігор.
— Це ж скільки мені дадуть?! — прошепотів хлопець. — Років десять? Чи більше?
— Скажи-но, яке сьогодні число? — запитав Ігор, пропустивши запитання злодюжки повз вуха.
— Третє жовтня.
— Ну ходімо, — задумливо промовив Ігор і показав пальцем на міх з вином. — Бери, і ходімо!
Самохін підняв міх з вином, закинув за плечі. Озирнувся на міліціонера.
— Куди? — запитав голосом приреченого.
— Поки що до автостанції! — Ігор жестом наказав хлопцеві йти попереду, наче той справді був арештований.
Іванко Самохін йшов повільно. Незручна і важка була його ноша. Ще аби своя, а так… тепер не своя! Хотілося йому зупинитися, озирнутися, ще раз слізно попросити цього лейтенанта відпустити його, Іванка, а в подяку за доброту міх з вином собі забрати! Тільки, видно, правильний цей лейтенант! Нічого ні в його погляді, ні в голосі не підказувало, що з ним можна домовитися.
Хвилин п’ять вони йшли в темряві. Тільки бруківка голосно стукала в підошви чобіт. Самохін зупинився.
— Ти чого? — вдарив його в спину голос міліціонера.
— Змучився.
— А далеко ще?
— Хвилин десять.
— Ну то відпочинь, — якось просто, зовсім по-людськи промовив Ігор, і у Івана Самохіна знову з’явилася надія. Це були перші слова, вимовлені міліціонером так, ніби на ньому не було форми.
Іван акуратно поставив міх з вином під ноги. Відсапався.
— Запалити можна? — запитав.
— Пали, — відповів Ігор.
— Та нема що палити, — признався Іванко Самохін.
Ігор дістав пачку сигарет, відкрив, простягнув.
— Це не наші, — здивовано вирвалося у хлопця. — Та й ви, здається, не місцевий?
— Ні, — Ігор заперечливо покрутив головою.
— А звідки ж?
— З Києва.
— Зі столиці? — в голосі хлопця знову забринів страх. — Це що, спеціально? На винзавод?
— А що, там такі погані справи? — Ігор скривив губи в усміху. — Розікрали все? Так?
— Ні… Хіба який дріб’язок, може… Але начальство чесне…
— Ні, не на винзавод, — вирішив Ігор підіграти в розмові. — З іншого приводу.