Садівник з Очакова
Шрифт:
— З іншого? — задумливо повторив Іван, затягуючись сигаретою. — Бандити?
— Так, — кивнув Ігор, дивлячись хлопцю в очі.
— Багато їх тепер тут. Через Чагіна, чи що?
Ігор здригнувся, почувши знайоме прізвище, і хлопець затремтів, наче злякавшись реакції міліціонера. Невже, подумав Самохін, тепер так усі Фіму Чагіна бояться, що навіть столичні міліціонери від його імені сахаються!
— Ти його знаєш? — запитав Ігор.
— Всі його знають… Ну… я бачив його… А так ні… особисто не знайомий.
Ігор засміявся. Неголосно, але від душі. Заливаючись сміхом, показав рукою на міх з вином.
— Але ж я не грабую… не вбиваю, — плаксиво промовив Самохін. — Один раз чуже взяв…
— Щось я тобі не вірю, — голос Ігоря знову «надягнув» міліцейську форму, і навіть самому Ігорю видався чужим, холодним. — Мама на базарі торгує… Ти вино з заводу крадеш… А чим мати торгує?
Іванко Самохін ніби словом вдавився, гикнув і випустив сигарету з рота. Вона впала, розсипаючи іскринки. Іван нахилився, підняв сигарету, гикаючи, обтер пальцями мундштучну частину і знов сунув до рота.
— Вином торгує? — знову спитав Ігор і усміхнувся.
— Вином, — похилив голову хлопець. — Своїм, ми ж домашнє робимо, в нас винограду повен двір…
— Своїм і краденим, — спокійно констатував Ігор. І зауважив, що погляд хлопця заметався, забігав по сторонах. Ніби Іванко Самохін вирішив дати драла.
— Бери вино! — наказав йому Ігор.
І згас погляд Івана Самохіна. Важко зітхнувши, підняв він міх з вином. Прилаштував собі на плече. Озирнувся.
— Знаєш, — сказав Ігор. — Не буду я тебе садити.
Хлопець відкрив рота, і недопалок знову випав йому під ноги. Тільки Іванко більше не нахилився за ним. Очима уп’явся в Ігора.
— Ти мені розписочку даси і допомагати будеш. Порадами. Згода?
Іван зволікав з відповіддю. Ворушив беззвучно устами.
— Ти ж чесний? Так ти казав? А чесні міліції допомагають!
Іван кивнув головою.
— Я тут з особливим завданням, — продовжував Ігор, втягуючись у гру. — Мене твоє вино, — він кивнув на міх, — не цікавить. Забереш додому, мамі віддаси…
— А що вас цікавить, товаришу лейтенант? — обережно, трохи запобігливо запитав Іван Самохін.
— Чагін. І його оточення… Навіть більше оточення, ніж він сам…
Іванко кивнув головою на знак згоди.
— Чим зможу…
— Ось і добре. А переночувати в тебе можна?
— Ви ж до автостанції хотіли?
— А хіба вночі автобуси ходять? — запитав Ігор, ледь помітно посміхаючись.
— Ні, — розгублено відповів Іван.
— От бачиш, навіщо ж мені автостанція? Можна в тебе переночувати?
— Так, звичайно! Тоді…
Не договоривши, Іван закрокував бадьоріше, і вже не так помітно згиналася його спина під краденою «рідкою» ношею. Ігор ніби підсвідомо тримав безпечну дистанцію — відставав на два-три кроки. Непомітно
— Ось тут, на дивані можна, — сказав він, показуючи в напівтемряві на старий нерозкладний диван з високою спинкою, в яку було вставлене дзеркало і полички для різних дрібничок.
— Я тільки не знаю, де простирадла…
— Не треба, ковдра важливіша, — прошепотів Ігор. — А батьки де сплять?
Іван мовчки показав на двостулкові дерев’яні двері.
— Мати там, наліво, а я — прямо.
Сходив кудись і повернувся з ватною ковдрою.
— Мені також можна спати? — прошепотів. — Розписку я вранці напишу, добре?
— Так, спи! Вранці напишеш, — кивнув Ігор.
Іванко пішов, але за мить повернувся.
— Ось, товаришу міліціонер, візьміть, випийте на ніч для міцного сну! — простягнув він Ігору повну склянку білого вина. Кислуватий запах вдарив у ніс.
Ігор, ледь стримуючи бажання скривитись, обережно взяв склянку, налиту по вінця. Пригубив.
Кивнув Івану. Той задоволено кивнув у відповідь і не зрушився з місця.
— Це заводське? — запитав Ігор.
— Так, — сказав Іван. — Домашнє ж іще не готове… Ви пийте до дна, бо смаку не відчуєте!
Щоб не сперечатися з Іваном Самохіним щодо того, як правильно дегустувати вино, Ігор трьома ковтками осушив склянку і повернув її господарю. Тільки після цього Іванко вийшов з кімнати.
Ігор стягнув чоботи, розстібнув ремінь, роздягнувся. Акуратно склав форму на кріслі й швидко заліз під ковдру. І раптом його ніби якась невагомість всмоктала. Втрачаючи відчуття низу й верху, він лише встиг здригнутись й провалився у безодню.
9
Прокинувся з головним болем. Голова не тільки боліла, а гула, ніби в неї залетіло кілька бджіл, які безуспішно намагалися знайти вихід, б’ючись зсередини то у скроні, то в потилицю, то в надбрівні дуги.
Розплющив очі, провів долонею по мокрому від поту чолі. Із зусиллям підвівся і сів на ліжку.
За вікном сіріло, з сусідньої кімнати долинав монотонний гомін телевізійних голосів.
— Мамо, — гукнув Ігор, і власний голос посилив неприємне болюче гудіння в голові.
Олена Андріївна заглянула в спальню до сина.
— Що, синку?
— Аспірин є? Голова розколюється…
— Перебрав учора чи це старі болі? — поблажливо, але із співчуттям запитала мати.
— Випив, — кивнув Ігор.