Сашко
Шрифт:
Я запропонував, коли це можна, завтра ж урятувати Женю.
— Завтра неділя, — сказав я. — Ми з Ромкою підемо до Жені відвідати її. Ми походимо з нею по саду, потім заховаємось у гущавину, за кущі під парканом. Я підсаджу Женю на паркан, потім вилізу сам і спущу її на вулицю. Там, на вулиці, Женя почекає нас за рогом, і знову злізу до саду, і ми з Ромкою спокійно вийдемо через ворота, щоб чергові нас бачили, як ми будемо йти самі, без нікого. Так ми врятуємо Женю.
— Це занадто наївно, — сказала тьотя Клава. — За хворими
— Треба подумати й про них, — сказав я, маючи на меті поговорити про це з дядею Михайлом.
— Я маю ще де з ким поговорити… — сказала тьотя Клава. — Є люди, які довідались про цей намір фашистів, і, може, вони щось нам порадять. Серед лікарів у лікарні, я певна, більшість захоче нам допомогти.
Просто від тьоті Клави ми з Ромкою пішли до них. Дядя Михайло якраз був дома і радісно зустрів нас.
— Я вже думав, що з вами щось трапилось… — сказав він. — Хіба можна вам так пізно ходити по вулиці?
Ми розповіли йому про все, що нам говорила Юрчикова мати. Хоч як умів дядя Михайло приховувати свої переживання, але тут таки не витримав — розхвилювався.
— Діти, — промовив він, — немає кінця й межі фашистським злочинам. Спочатку фашисти зробили тих людей хворими, а потім хочуть знищити їх через те, що вони хворі. Треба рятувати нещасних людей.
Тоді я розповів йому про свій план рятування Жені.
— План, звичайно, занадто простий, — сказав він, подумавши, — але спробувати можна. Тільки треба, щоб під парканом лікарні чергувала наша машина, яка відразу б забрала Женю.
— А де ж узяти машину? — занепокоївся я.
— Про це вже потурбуюсь я, — відповів дядя Михайло, — а ваша справа — допомогти Жені потай від доглядачів перелізти через паркан.
Другого дня ми умовилися з дядею Михайлом, коли і в якому місці має під’їхати до паркана лікарні машина, і пішли з Ромкою до Жені.
Ще було рано, і нас не пускали. Ми ж прийшли навмисно заздалегідь, бо що раніше, то буває менше відвідувачів у саду. До того ж сьогодні була хмарна погода, навіть накрапав трохи дощ і був вітер, отже, в саду мало бути небагато народу.
Коли почався час відвідувань, ми з Ромкою перші пройшли до саду лікарні. Там уже гуляло кілька хворих. Жені не було. Тоді Ромка підійшла до її вікна і пройшлася повз нього кілька разів.
Женя побачила й вийшла до саду. Ми почали ходити з нею алеями. Женя була така ж, як і завжди.
— Женю, — нарешті спитав я. — Тобі тут дуже нудно?
— Дуже! — призналась вона. — Мені тут страшно серед хворих людей. Тут є корпус для божевільних, і часом звідти чути зойки людей, яких там б’ють за щось…
— Я б звідси втік, — сказав я.
— Куди? — спитала Женя.
— Додому, — відповів я, — або до кого-небудь із знайомих, якщо додому не можна.
— Та й як звідси втечеш? — мляво спитала вона.
— А через паркан!
— Високо!
— А я б тебе підсадив, — сказав я. — Хочеш, давай спробуємо? Зайдемо за оті дерева, а потім у кущі… Ромка повартує тут, на алеї, щоб попередити нас, якщо з’явиться доглядач. Хочеш?
Женя мовчала, але я вже взяв її за руку й вів за дерева. Вона майже не опиралася.
— Поїдемо до нас, і там перебудеш кілька днів, а потім прийде твоя мати й забере тебе.
— Чекай, чекай, — казала вона, — я ще нічого не розумію.
— Не треба й розуміти. Треба діяти швидше. Треба тікати звідси, я тобі потім скажу — чого…
Ми вже були за кущами під самим парканом, що виходив на Чеховський завулок. Ромка ходила недалеко по алеї і пильнувала. Коли б з’явився доглядач, вона б тихенько засвистіла.
Тепер треба було переконатися, що на вулиці немає поліцаїв або фашистських солдатів, які могли б нам перешкодити. Я миттю виліз на паркан і подивився на вулицю. Ні солдатів, ні поліцаїв я не помітив. Недалеко стояла наша машина. Я махнув рукою шоферові і скочив назад до саду.
— Лізь мені на спину, — скомандував я Жені і вперся руками в паркан.
Женя раптом, як кізка, скочила мені на спину, я випростався, Женя стала мені на плечі й почепилася руками за верх паркана. Потім видряпалася вгору і вмить була на вулиці. Про машину я вже попередив її, і крізь щілину в паркані бачив, як з авто висунулись руки назустріч їй. Я навіть впізнав у машині дядю Михайла. Машина рушила й зникла. Я зітхнув вільніше і вийшов на алею до Ромки.
Ми пішли по алеях.
Ромка дуже хвилювалася: все-таки вона була дівчинка.
— Ти не хвилюйся, — сказав я їй, — ми з тобою ще не такі справи будемо виробляти!..
— Я пробую не хвилюватись, — відповіла вона, — але чомусь у мене не виходить.
— А ти все-таки пробуй.
— Я пробую. Ой як колотиться в мене серце… Назустріч нам ішла доглядачка. Я сказав їй:
— Тьотю, покличте нам Женю. Доглядачка тихо відповіла:
– Її немає.
Я зробив страшенно здивоване обличчя.
— Як немає? А де ж вона? Може, вивезли?
Тоді доглядачка пильно подивилася мені в очі, оглянулась назад на алею і якимось зовсім іншим сумним голосом промовила:
— Хлопчику, ти краще за мене знаєш, де зараз дівчинка Женя. Іди звідси, поспішай, бо може бути пізно, а мені буде жалко тебе, ти справжній мужчина…
Тоді ми з Ромкою вклонилися доглядачці й пішли з саду лікарні. Вже аж на розі Чеховського й вулиці Воровського Ромка сказала: