Сашко
Шрифт:
— Ну сідай…
Я сів. Семен Порфирович раптом покинув шило і сплеснув по-жіночому руками:
— То це ти, хлопчику, аж із самого Києва?! Та як же ти сюди добрався? Адже ж поїзди не ходять.
Я кількома словами розповів, як добирався сюди. Семен Порфирович оглянув мої збиті й опухлі ноги, ще пильніше подивився в мої очі. Мені навіть здалося, що в його очах з’явився раптовий блиск і вогкість.
— Такий малий! Такий малий!.. — промовляв він і гладив мене по голові. — Та ти ж
— Ні, я не загинув би. Я бідовий!
— Варваро! Варваро! — гукав уже він. І коли його дружина прийшла, він сказав:
— Цей хлопчик аж із самого Києва, він ішов пішки. Мало не покалічив собі ніг, а таки прийшов, бо так треба було.
Його дружина кинулась готувати теплу воду, щоб обмити мене.
— Зараз я нагодую тебе, дитино… — промовляла вона. А Семен Порфирович наказав їй:
— Ти, Варваро, йди там поклопочися про все, що треба, а ми тут самі поговоримо, бо в нас мужська розмова…
І коли вона пішла, сказав:
— Давай лист!
Я взяв його ніж, яким він різав шкіру, розпоров рубець на сорочці й дістав записку. Він прочитав записку тільки за допомогою шифру, бо записка була зашифрована, і, спокійно подумавши, сказав:
— Ти не знаєш, про що тут написано?
— Ні.
— Ну, тоді і я тобі цього не скажу.
Мені було трохи образливо, що від мене скривають те, в чому і я беру участь, але я переміг себе й сказав:
— Конспірація?
Це слово я чув від дяді Михайла, і його ми вживали в розмові між собою — я, Ромка і Юрчик.
— Так, конспірація! — сказав Семен Порфирович. — От мене й цікавить заради цієї конспірації, як ти знайшов мене?
— Спитав у сторожа станції, де ви живете.
— А що він сказав тобі?
— Він спитав, чого я хочу бачити вас. А я сказав, що винен вам гроші, не доплачені за квиток до Києва…
— А ще кого ти питав?
— Більш нікого.
— От за це ти молодець, що вміло вигадуєш. Це, синку, не брехня, це так треба. Ворога завжди треба вводити в оману, інакше ми видамо себе.
Після цього я встав і хотів іти.
— Куди? — спитав мене старий.
— Піду назад, до Києва.
— Сказився!.. Знову пішки?
— Пішки. А може, якась машина мене підвезе.
— Нікуди ти зараз не підеш. Твої ноги не пройдуть і десяти кілометрів.
І я залишився в Семена Порфировича.
Мені не дозволяли нічого робити, а примушували лежати й спати. Дружина Семена Порфировича мазала чимсь мені ноги. Виразки, які з’явилися на ногах в дорозі, незабаром полущились, біль і втома в ногах і в усьому тілі зникли. Я знову почував себе здоровим, повним сили й бажання діяти. Найважчим було для мене тепер — влежати на ліжку вдень, а господарка все ще примушувала мене лежати.
Через кілька днів касир приніс мені старі, але зовсім цілі черевики на гумовій підошві.
— Ану ж, приміряй, — сказав він.
Черевики були трохи великі на мене, але він порадив:
— Як ітимеш, то більше намотуй на ноги: м’якше буде і ніг не позбиваєш.
Я все поривався повернутися додому, але Семен Порфирович мене затримував. Він казав, що я ще не досить відпочив. Тільки пізніше я догадався, що він навмисне тримав мене більш, ніж треба.
Якось уночі Варвара Андріївна збудила мене.
— Устань, Сашко, там тебе хоче бачити один чоловік.
— Який? Хто? — враз підскочивши, спитав я.
— Сам Бородатий прийшов, щоб побачити тебе. Отам, у кімнаті Семена Порфировича.
Бородатий? Той, про кого говорять на сотні кілометрів навкруги? Я швидко одягнувся і пішов туди.
— Оце він і є, наш герой! — сказав Семен Порфирович, побачивши мене на порозі.
— Ну, здоров, здоров! — сказав, підходячи до мене, якийсь чоловік. Спросоння він здався мені величезним. Він мав довгі вуса і величезну бороду.
Я враз упізнав його: це був той партизан, якого я бачив ще тоді, коли лежав на селі поранений, тільки тепер у нього була велика, чорна борода. Хоч то було торік, але я впізнав його і зрадів.
Він розпитувався в мене, як я живу, з ким товаришую. Спитав і про дядю Михайла, але я, пам’ятаючи заборону дяді Михайла розповідати про нього що б там не було, не сказав про нього нічого, відмовляючись тим, що нічого не знаю.
— А він таки хитрий, дарма що малий, — сказав про мене Бородатий.
— А я вас знаю, — сказав я весело.
— А звідки ж ти знаєш?
— Ви були колись в одному селі, в тітки Катерини, а я лежав у неї поранений, то ви обіцяли прийняти мене в партизанський загін і не прийняли…
— Е, синку, — сказав він, — коли б я кожного з таких, як ти, приймав до себе, то в мене був би не партизанський загін, а піонерська дружина. А командири мої поробились би вихователями.
Він трохи подумав і сказав:
— Ну, давай свою сорочку, зашиємо в неї відповідь дяді Михайлові.
— А як же ви доручаєте мені везти відповідь, — сказав я, — коли вважаєте, що такі, як я, не можуть бути партизанами?
— Ну, це ж не про тебе мова йшла. Ти перевірений партизан.
Так і сказав: «Перевірений партизан».
Обіймаючи мене на прощання, він промовив:
— Ти молодець, синку, добрий з тебе буде партизан. Такий у мене синок був, та нещодавно потрапив у лапи до гестапівців, отут, у цьому містечку.
— Його скарали? — вигукнув я, вражений.