Сашко
Шрифт:
— Були? Ти сам бачив? Може, наші хлопці? Може, Бородатий?
— Та ні, насправді я нічого не знаю, бо я й не був в Оболоні. Це я так, щоб його трохи полякати.
— Ха-ха-ха, — реготалися селяни. — Оце так малий! Влучив якраз у саму точку. Пан староста вже й ночами не спить, усе про партизанів думає, все боїться, що вони злапають його. Та й бідовий же ти хлоп’яга.
— Я йому ще сказав, — додав я, — що партизани забрали з собою всю сільуправу до лісу.
— Ха-ха-ха… —
В цих людей я міг би напевне випросити хліба, але язик мій, завжди такий сміливий, тут наче присох до горла.
І я пішов далі.
Так я перейшов усе село. За селом на толоці пастушки пасли кілька корів. Майже безсилий, я доплентався до них і сів на землю. Хлопчаки сиділи півколом і мовчки дивились на мене. Один з пастухів ганявся по полю за коровою, що все відбивалася від череди, і голосно лаявся.
— Можна біля вас посидіти? — спитав я.
— Посидь, — відповів за всіх досить високий, у рудих патлах пастушок.
Тут же на двох каменюках стояв казанок, і в ньому кипіла вода — мабуть, варили юшку. Ох, як мені хотілося їсти!
Мені раптом спало на думку заробити в цих хлопців собі їжу. Адже їм, видно, було нудно й сумно.
— Хлопці, — промовив я, — хочете, я заграю вам спектакль?
— Який спектакль? — спитав рудий. А один хлопець сказав:
— Хай грає, подивимось.
— А що ти гратимеш? — почув я запитання.
— Макбета гратиму.
— Макбета? А що це?
— Спектакль такий. Про те, як Макбет убив короля.
Проте я згадав, що й сам не знаю, нащо він це зробив. Але сцену цю виконував наш сусід-артист, і вона мені дуже подобалась.
— Тільки мені треба, щоб хтось із вас ліг отут, а я маю нападати на нього.
— Знайшов дурнів! — промовив хтось із хлопців. Але високий рудий гримнув:
— Ану, помовч.
— Я не насправді, — пояснив я.
— Мишко, лягай ти, — скомандував рудий одному з хлопчиків. — Не бійся, живий будеш.
Хлопець ліг біля мене. Рудий сказав:
— Ну, тепер грай.
Я почав грати. Де й поділась моя втома і голод! Я тільки бачив вирячені на мене з подиву очі хлоп’ят, їхні витягнуті обличчя й розкриті роти. Коли я з ножем кинувся на «короля», то почув вигук жаху в моїх глядачів і побачив перелякані обличчя. А хлопчик, який був моєю «жертвою», лежав ні живий ні мертвий.
Коли я скінчив, хлопчики хвилину сиділи мовчки.
— Здорово! — нарешті прохопилось у рудого.
— Отак буде й з фашистами! — додав я. Хлопчики здивовано дивилися на мене.
— Де це ти навчився? — спитав мене рудий.
— Я артист! — відповів я. — Я знімався в кіно.
— Брешеш! — сказали всі пастушки хором.
— Ага, брешу? Брешу?
І я почав копатися в кишенях, поки не знайшов клаптик кінострічки, де я знімався:
— На, дивися! Брешу?
Хлопці недовірливо взяли стрічку й почали розглядати її проти сонця. Звичайно, на стрічці було важко розпізнати обличчя, на ній я навіть сам не впізнавав себе, але один з пастушків упевнено сказав:
— Він! Упізнав! Оце здорово! А в якій це картині?
— Ця картина не була закінчена. Війна перешкодила, — пояснив я.
Хлопці з повагою повернули стрічку мені.
— А тепер, — сказав рудий, — тягни там юшку, бо, мабуть, уже википіла…
В казанку хлопці варили суп з перепеленятами, яких вони повидирали з гнізд і самі випатрали. Пташенята були зовсім малі, голопуп’янки, але юшка була дуже смачна. Мені дали ложку, і я підсів до казанка. Побачивши, що я їм юшку без хліба, рудий розломив свій шматок надвоє і більший кусень дав мені. І я почував, як разом з перепелячою юшкою вливається в моє тіло втрачена в дорозі сила й бадьорість. Перший обід у подорожі я заробив своїм трудом, як артист.
Потім я проспівав хлопчикам нашу пісню:
Бий фашистів чим попало, Без пощади, без жалю…Пісня їм дуже сподобалась, і я навчив їх співати її.
День був великий. Я поспішав пройти якнайбільше, поки настане вечір. Мої кишені були напхані тепер цибулею, вареною картоплею, огірками. Це все надавали мені пастушки, довідавшись, що я пішки йтиму дуже далеко і що зі мною немає ніякої їжі. Їм було жалко розлучатися зі мною. Один із них подарував мені пару печених яєць і порадив ночувати в ближчому селі, де в нього була сестра. Він розповів, як її знайти, щоб не блукати по селу. Який я був вдячний цьому хлопцеві!
Я й справді легко розшукав сестру того пастушка, і вона відразу дозволила мені ночувати в них. Чоловік її був у Червоній Армії, а вона залишилася сама з двома дітьми: хлопчиком років дев’яти й дівчинкою років на три молодшою за брата. Вечеряв я разом з ними. Після вечері діти так розгулялися зі мною, що довго не хотіли лягати спати, бо я таки вмів гратися.
Господарка повкладала всіх спати на полу, а сама лягла на лаві біля вікна. Втомлений тяжким для мене днем, я враз міцно заснув.