Сашко
Шрифт:
Коли я закінчив, учитель чомусь довго сидів біля столу, опустивши голову. Щось, мабуть, думав. Я кахикнув, щоб привернути його увагу. Він підвів голову.
— Добре, — сказав він, — добре. Тільки половини того, що ти розповідав тут, зовсім немає в книжці. Це вже ти вигадав…
Щоб не сердити вчителя, я нічого не сказав йому, але сам подумав: як же це вигадав? Адже в оповіданні сказано, що хлопчик не повернувся на ніч додому, значить, мати його побивалась… А хіба кінь не дихає тяжко, як потрапить у глибокий сніг? І сказано, що ліс шумів, значить, треба все це показати, розповідаючи.
Все ж таки вчитель був дуже задоволений з мого читання і почав умовляти мене,
Я вирішив підтягтися, щоб в останньому за цей рік табелі були в мене тільки четвірки й п’ятірки. Вчитель теж, мабуть, вирішив допомогти мені. Принаймні майже на кожному уроці з арифметики він або викликав мене до дошки, або питав на місці. На арифметиці він не давав мені спокою. Як тільки прийде до класу, то ще на ходу говорить:
— Ану, Жук, до дошки!..
А коли, бува, вчитель і не скаже цього, то обов’язково серед учнів хтось вимовить при появі вчителя на арифметиці:
— Ану, Жук, до дошки!..
Сергій Валентинович тоді теж згадає і викличе мене рішати задачу.
Мати й бабуся зовсім не вміли вирішувати задачі, і годі було шукати в них допомоги. Часом, б’ючись над задачею кілька годин, я просто бував у розпачі й уже, не тямлячи себе, вигукував до папуги:
— Скажи хоч ти, Ласуне, як вирішити ці задачі?
Але ні папуги, ні будь-які інші птахи не тямлять в арифметиці зовсім, бо коли б вони вміли лічити бодай до десяти, то не висиджували б яєць, які підкидає їм зозуля в гнізда…
Але найтяжча наука для мене — це поведінка. Не знаю, чи точна це наука, чи якась інша, але вона мені, прямо скажу, не вдається. Підручників з цієї науки не дають, а п’ятірку вимагають.
А тут ще ця історія з патроном…
Вже зовсім розтав сніг, і земля протряхла. Ми — я, Ромка і Юрчик — пішли прогулятися по дніпрових горах. Ми дуже любили наш садок за будинком і старезну шовковицю в ньому з укопаною під нею лавою, на якій збирались ми щодня весною, влітку і восени. Яри й пагорби Собачки відкривали нам більше простору. Та ніщо не могло зрівнятися з дніпровими горами!
Треба було тільки перейти впоперек Собачку, потім Кловським узвозом і Кріпосним завулком вийти до Першотравневого саду, що був над самими дніпровими горами. А вже під самим садом починалися численні стежки, якими були пописані всі гори понад Дніпром. Звичайно, стежки нам були не потрібні. Ми з Юрчиком любили ходити без стежок. Особливо було цікаво спускатися до самого Дніпра по кручах і урвищах, хапаючись за чагарник або за кущики трави. Це було трохи небезпечно, але дуже цікаво.
Торік Юрчик тут уперше побачив і впіймав великого старого вужаку. Спочатку ми його боялись, а коли якийсь дорослий чоловік сказав, що це вужака, то Юрчик заховав його собі в пазуху і забрав додому. З того часу він почав дуже цікавитись різними тваринами, що плазували по землі: вужами, гадюками, ящірками… Незабаром у нього вдома була ціла колекція їх. Незважаючи на любов до гадюк, Юрчик був дуже хороший хлопець, добрий і сміливий.
Коли треба було покупатись, ми спускались до Дніпра біля водокачки й там купалися. Або йшли далі, до Аскольдової могили, де був розбитий сквер. Там було легше спускатися і краще купатись. Поблизу місцевість була просто чудова — цілі зарості кущів і дерев. А далі, за мостом, дніпрові гори ще кращі… Там глухіші стежки, а урвища і яри величезні, в густих заростях дерев і кущів. Тут легше можна впіймати вужа або ящірку — і Юрчик любив бувати саме тут.
Тоді ж Юрчик запевнив мене, що ця місцевість нагадує йому джунглі, в яких ховаються величезні гадюки і навіть тигри, хоча Юрчик, звісно, ніколи не бував у джунглях. Вужака, вистежений нами в траві чи кущах, правив нам за величезну гадюку — пітона. А от з тиграми було гірше. Я пробував дресирувати нашого Цапка на тигра, але він нізащо не хотів рикати по-тигрячому й кидатися на нас, а навпаки — тільки підлещувався до нас і намагався лизнути мене в щоку. А коли ми, поробивши собі списи, пробували гонити в кущах Цапка, щоб переслідувати його, бідний собака враз лягав на спину, злегка верещав, вертів хвостом, як пропелером, і нам було дуже важко уявити, що це хоч поганенький тигр. Цього весняного дня було тут хороше — тепло, тихо. Ми вже ходили в весняних пальтах, і нам легко було вилазити на гори і збігати в яри. Долинка біля гір вкрилася розсипами кульбаби і курячої сліпоти, і Ромці, мабуть, кортіло зробити собі букет, і вона ввесь час позирала на квіти, але в товаристві хлопців поводила себе, як і ми. Ні я, ні Юрчик, звичайно, і не дивились на кульбабу й тому подібне.
Я розстелив своє пальто на самому верху гори над Дніпром біля Аскольдової могили, і ми посідали. Дніпро вже залляв лівий берег, і луки за ним з шелюгами, і великий простір аж до далеких, оповитих у синій серпанок сіл, — все було пойнято водою. Нам здавалося, що ми сидимо над морем.
— А море буває ще ширше, — сказав Юрчик.
— Кажуть, ні з якої гори не видно другого берега моря, — промовила Ромка.
— Але човном можна переплисти, — сказав Юрчик.
— Можна, звичайно… — погодилась Ромка. — У нас є на Дніпрі свій човен. Він стоїть отам унизу, біля водокачки.
— Добре було б, — сказав я, — поїхати човном у кругосвітню подорож. Можна було б доплисти до Середземного моря, потім у океан… Треба тільки припасувати на човні вітрила, запасти багато їжі і води.
— Давайте попливемо! — вигукнула захоплено Ромка. — Цікаво подивитись на різні країни.
Юрчик раптом зареготав. Він довго глузував з нас, а потім сказав:
— Ви пливіть у кругосвітню подорож, а я почекаю тут, на горі, коли ви повернетесь… Тільки привезіть мені який-небудь подарунок, ну хоч би гадюку пітона для моєї колекції.
Він так сміявся, що мені захотілося посперечатися з ним, і, хоч я теж не вірив ні в які такі подорожі, все-таки почав доводити йому, що коли б я схотів, то поїхав би ще далі, але я не можу, бо в останній чверті мені треба одержати п’ятірку по поведінці, і взагалі я дав слово директорові й Сергієві Валентиновичу, що буду триматись, або, як каже моя мати, шануватись…
Потім ми пішли вниз, до водокачки. Але всі човни, які були там, лежали на березі перекинуті догори дном. Їх просмолювали, фарбували. Серед них Ромка впізнала і їхній човен.
Це було чудово. Тепер у нас був свій човен. Влітку ми будемо плавати по Дніпру. Будемо вчитись вудити рибу. Ромка сказала, що дядя Михайло любить рибалити. Ми будемо їздити по рибу разом з ним. Швидше, швидше б літо!..
Коли ми повертались додому, зустріли на Собачці Гришу Мірошниченка з кількома його товаришами. У Гриші був невеличкий мідяний патрон від якогось протитанкового снаряда. Звичайно, снаряда і пороху в ньому вже не було, а замість того Гриша вклав у патрон якусь загорнуту в папір суміш. Гриша запевняв, що це ракета і що, коли розбити капсуль, ракета підійметься вгору і там розсиплеться чудовим феєрверком. Взагалі це була цікава річ. У мене був складаний ніж з одламаною половиною леза, і за цей ніж я виміняв патрон у Гриші. Я думав, після того як ми пустимо феєрверк, зробити з патрона гонг, який ми приладнаємо в нашому човні. Цікавіше буде подорожувати по Дніпру.