Сашко
Шрифт:
Тепер я підгрібав однією рукою, а другою тягнув за собою по пролому до берега Гришу, який борсався у воді, силкуючись триматись на поверхні. Мені навіть здалося, що він таки плив за мною… Принаймні дуже скоро ми були вже біля самого берега, де було неглибоко. Сторож по самий пояс увійшов у воду назустріч нам і, простягнувши руки, схопив нас обох за шивороти.
— Ану, марш на завод в амбулаторію!.. Швидше!.. — гукнув він на нас.
Але я одягнув пальто й помчав щодуху додому, незважаючи на те, що на мені був мокрий одяг, а надворі був мороз і вітер.
Матері не було
Я відчув, що мати міряла мені температуру. Потім я заснув, і мені снилися якісь страшні і тяжкі сни… Я часто прокидався і бачив у напівтемряві матір, що сиділа коло мого ліжка, мабуть, ні на мить не склепивши очей. Раз у раз я почував її руку на своєму чолі. Видно в мене була температура.
Ще пам’ятаю, як, прокинувшись раз, я побачив на стелі наді мною якісь рухливі кола, які мінилися різними барвами… А вся стеля хиталася над моїм ліжком. Я на мить підхопився. Мати сиділа на стільці коло мене й стежила за моїми рухами, а бабусі не було — певне, вона спала в другій кімнаті. Мати обережно обняла мене і поклала в ліжко, притулившись обличчям до мого чола.
Я лежав нерухомо, і барвисті рухливі кола на стелі почали зникати. Я не помітив, як заснув.
Вранці прийшла лікарка. Вона довго вислухувала мене, а потім сказала, що в мене запалення легенів.
Того дня мені було дуже погано. Після уроків приходили Юрчик і Ромка, але мати наказала бабусі нікого з дітей до мене не пускати, і я їх не бачив. А ввечері, коли мати повернулася з роботи і сиділа біля мене, тулячи долоню до мого чола, несподівано прийшла Марина Пилипівна. Я чув, як вітер шпурляв у шибки сніг з дощем. Пальто в Марини Пилипівни було мокре. Вона, мабуть, замерзла, бо довго терла руку об руку. Мати допомогла їй скинути пальто, потім сказала, що напоїть її гарячим чаєм.
Я немов боровся зі сном і, коли на хвилину розплющував очі, бачив учительку, що стояла посеред кімнати. Вона тримала в руці блюдечко, а в другій склянку і, позираючи на мене, поволі ковтала гарячий чай.
І я знову заплющував очі і наче падав у глибокий сон чи забуття.
Але через кілька днів мені стало краще. Я швидко видужував. Звичайно, мені не дозволяли ходити, і бабуся, мабуть, знаючи мою вдачу, зовсім не виходила з дому: вона боялася, щоб я не скочив з ліжка й не почав ганяти по хаті. Але про що я міг говорити з бабусею? А ні з ким не говорити я теж не міг.
Добре, що Ласун став балакучий на старість і раз у раз белькотав щось. Коли бабуся приносила мені їжу до ліжка й ставила на стілець, Ласун раптом струшувався і промовляв:
— Попка їсти! Попка їсти! Попка їсти!..
І тоді ми вдвох починали верзти всіляку нісенітницю, бо мені було дуже нудно самому.
— Попка хоче каші? — питав я.
Ласун стріпував крильми й хапався дзьобом за дротинки. Він щось белькотав незрозуміле.
— З маслом? — питав я.
— Попка їсти! — вигукував Ласун.
— А що Попка їв, коли жив у графині п’ятдесят літ назад?
— Графині нема дома! Графині нема дома!
– І більш не буде її дома, — підказував я. — А ти, Попко, старий дурень!
— Старий дурень! Старий дурень! — кричав Ласун.
— Звичайно, дурень, — переконував я його. — Адже ти досі не можеш забути про свою графиню, ваше сіятельство, по-дурному кричиш «караул»…
— Караул! — раптом вигукнув Ласун.
Тоді я підхоплювався з ногами на ліжку і теж кричав: «Караул, караул!»
— Караул! Караул! — кричав і собі Ласун.
Ми здіймали вдвох такий галас, що бабуся прибігала з кухні. Тоді в кімнаті на деякий час ставало тихо.
І що день, то важче було бабусі вгамовувати нас. Тим часом мені не дозволяли виходити з хати.
Одного разу до нас прийшли Ромка і Юрчик. Я так зрадів, що навіть підхопився на ліжку, але бабуся сказала, що не пустить до мене нікого, якщо я без дозволу лікарки буду вставати. Довелось послухатись.
Вони спочатку говорили зі мною так, наче я і справді ще й досі був хворий. Потім вони розповіли мені про всі новини в школі. Ромка розказала про те, що Гриша хоче прийти до мене, але боїться, що я його прожену. Він після купання в крижаному озері чомусь навіть не захворів. Щоправда, йому таки добре перепало від матері за те, що він провалився на льоду і вимочив свій одяг.
Нарешті настав день, коли лікарка сказала матері: «Завтра Сашкові можна йти до школи…» Не встигла вона вийти з кімнати, як з’явилась Ромка. Я відразу догадався, що вона хоче сказати мені щось цікаве.
— Здрастуй, Сашко! — крикнула Ромка ще з порога. — Добридень, бабусю!
Потім підбігла до клітки, постукала пальцями по дротинках і засміялась:
— Здоров був, Ласуне!
Як завжди, коли Ромка зверталася до нього, Ласун насуплювався, нахохорювався і мовчав. Він таки не любив чомусь Ромки. Мабуть, тому, що вона завжди порушувала в нас спокій і турбувала його, а може, тому, що вона одного разу почастувала його спеціально заготовленими для нього кульками з булки, в які були заховані прекислющі ягідки журавлини. Папуга був кинувся на ці кульки, а потім почав випльовувати їх.
— Сашко, що я тобі сьогодні розкажу! — вигукнула Ромка, соваючи пальці між дротинками до клітки. — Ой цікаве! Про тебе…
— То розповідай. Адже ти до мене прийшла, а не до папуги.
Та Ромка й далі розважалася собі з Ласуном, і в мене зовсім зіпсувався настрій, поки я примусив її розповідати.
— Ну слухай, — сказала вона і стала проти мене. — Сьогодні про тебе говорили на зборі піонерзагону.
— Про мене?
— Не весь час про тебе. Але дещо говорили. Навіть директор виступав. Він сказав, що Сашко Жук, коли побачив, у яку біду вскочив його товариш, то не думав про себе, а кинувся у крижану воду, врятував товариша, а сам захворів… Директор так і сказав: «Хоч Сашко Жук і шибайголова, а вчинок його по-справжньому товариський і навіть самовідданий».