"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
— Тоді ми самі можемо залишитися без інформації.
— Якої інформації, Зомбах? При сучасному становищі на фронті яке значення матиме здобута вами інформація про те, що в зграї п'ятдесят головорізів, двадцять автоматів і сто мін? Ці відомості тепер можуть становити інтерес лише для СД, щоб вони могли розрахувати свої сили при ліквідації цієї зграї. Скажу більше — зараз навіть відомості, добуті по той бік фронту, вже не мають колишньої цінності. Ми зараз відходимо, а такі відомості цінні головним чином при наступі.
— Але командування обіцяє новий наступ?
— Коли це для нашого фронту стане реальністю, я дам вам знати. А зараз, повірте мені, ваші донесення про те, що десь під Тулою на російський аеродром перекинуто дюжину літаків, у головному штабі
— Це не загальмує вжиття заходів? — спитав Зомбах.
Канаріс відповідати не поспішав.
— Дуже тонка й складна це справа, дорогий Зомбах, — сказав він нарешті і, поглянувши на Зомбаха, усміхнувся: — Наприклад, фон Тресков бовкнув вам про те, що я — наці номер один. Коли б від вас цю інформацію одержав Гіммлер, він був би щасливий доповісти її фюреру, і Трескову кінець. Але ж ми з вами знаємо, що він чудовий і до кінця відданий великій Німеччині воєначальник. Хіба ж ні?
— Звичайно, — погодився Зомбах, не пропустивши, однак, повз вуха, що адмірал сказав «відданий великій Німеччині», а не фюреру.
— Бачите, яким тут треба бути обережним. Як кажуть росіяни, одна голова добре, а дві — ще краще. Ось чому я раджу вам, коли до ваших рук потрапить матеріал, що стосується якогось визначного офіцера в армії, надсилайте його мені особисто. В таких випадках усе треба зважувати дуже обережно.
— А про дрібніших офіцерів? — запитав Зомбах.
Канаріс розсміявся.
— Ви завжди, Зомбах, були педантом. Хоч шахісти кажуть, що пішак — важлива фігура, я думаю інакше. Пішак є пішак, хіба ні?
— Розумію, розумію, — тихо промовив Зомбах.
— А тепер спати. Як кажуть ті ж самі росіяни: ранок мудріший від вечора.
Зомбах уже давно спав, а Канаріс ще довго лежав з розплющеними очима.
Частина друга
«ЗІЛЛЕ» ГРАЄ…
Розділ 22
Удень їх поклали спати. Кожен з них удавав один перед одним, що спить. Але який, у біса, міг бути сон, коли вони знали: тільки-но стемніє, їх посадять в літак, перевезуть через лінію фронту і десь між Тулою і Москвою скинуть на невидиму вночі землю. А що буде потім, вони не знали — цього не знав ніхто. Кость Леонов — той взагалі над цим «потім» не сушив голови, його серце стискалося від думки, що не розкриється парашут, як трапилося це під час тренування з Кузакіним. Той падав, наче лантух з картоплею, і так волав, що чути було за кілька кілометрів. Леонов
— Страшнувато, звичайно, але дуже хочеться перехитрити всі небезпеки.
Фогель уважно поглянув на нього і подумав: «Цей надійніший».
— Учіть цього і свого товариша, — сказав йому Фогель.
Ось і тепер Зілов, бачачи, що заснути йому не вдається, думав, які несподіванки можуть чатувати на них «там». Він сам придумував небезпечні ситуації і ніби збоку бачив, як спритно і сміливо вибирається з найнеймовірнішої халепи. Почувши поряд судорожне зітхання Леонова, він лютував: «Дали напарника — манна каша з цукром. Ще маму почне кликати…»
Леонов і справді в цей час згадав свою матір. Наймодніша у Вітебську дамська кравчиха, вона була веселою жінкою. І Костика свого любила легко й весело. Батька свого він не знав. Коли одного разу спитав про нього, мати, не відриваючись од шитва, безтурботно сказала:
— Подався він од нас, аж гай зашумів, ну й біс з ним. Навіщо він нам такий? Правда?
Костеві ніколи ні в чому не відмовляли. «Хочу справжній велосипед». — «Будь ласка, синку, катайся на здоров'ячко!» — «Хочу голубів завести». — «На, синку, грошики, купи собі найкращих». У школі він вчився погано, та за це йому не докоряли. «Ну, що ж, синку, поробиш, коли не дається тобі ця наука…» І все ж було незрозуміло, як він переповзав із класу в клас. У цьому могла грати істотну роль проста житейська обставина: майже всі вчительки школи на чолі з директрисою і навіть завідуюча райвно ходили в сукнях і пальтах, які шила Костина мати. Ця мати не знала, що її синок робитиме після закінчення школи, і не хотіла знати. Її очі мокріли від самої думки, що Костик може її залишити. Сам Кость про своє майбутнє теж не думав. Навіщо? Мати заробляла добре, гроші в його кишенях не переводились. Подруживши з двома такими, як і він, гультіпаками, він проводив час, як душі бажалося. Останньої передвоєнної весни він познайомився з Галею — дочкою промкооператора, якому надто щастило. Кость мріяв про весілля. Мати була в захопленні від такої блискучої перспективи; вона із знанням справи навчала його, як поводитися з дівчиною, щоб не проґавити «казковий варіант»…
І раптом — війна. Під час першого ж бомбардування загинула мати. Побігла до якоїсь своєї клієнтки забирати залишену в неї на ніч швейну машину і не повернулась. Про те, що з нею сталося, Кость дізнався лише на другий день. Він так і не побачив її більше — будинок, де її спостигла смерть, перетворився на обгорілий кам'яний пагорб. Охоплений страхом, розгублений, не знаючи, що робити, він побіг до Галі, але застав там усе догори дном: сім'я виїздила на схід. Перед будинком стояла вантажна автомашина-тритонка, і в неї безладно навалювали клунки і чемодани. Кость розповів, як загинула мати. Їм було шкода хлопця, але вони не переставали бігати з будинку до машини і назад.
— Куди ви їдете? — спитав він Галю.
— Боже мій, ну що ти питаєш? — крикнула вона, тягнучи клунок. — Краще б допоміг.
— Кругом усе горить, а ти…
Він стояв біля грузовика, поки той не поїхав. Галя помахала йому рукою на прощання — ніби на дачу виїздила…
Потім прийшли німці.
У Костя вдома оселився його приятель Генка Кузакін, і скоро з'ясувалося, що жити можна, і навіть зовсім непогано. Німці виявилися страшенними барахольниками. Хлопці вдалися до спекуляції: вимінювали у німців продукти, тютюн, ліки на речі, які їм, давали ті, хто залишився у місті. Дім їхній перетворився на справжню міняльну контору, що її відвідували солдати і пани офіцери доблесної німецької армії. Але одного разу — це було наприкінці серпня — до них прийшов офіцер, який добре говорив по-російськи. Товар йому був не потрібен. Його цікавили самі торговці. Він докладно розпитував їх про минуле життя, про настрої і плани на майбутнє. А потім сказав: