"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
— Ясно.
— Дійте.
Через десять хвилин Весенін уже був у військовій комендатурі.
У дворі комендатури кілька офіцерів під наглядом молоденького капітана безперервно марширували і, порівнявшись з ним, віддавали честь. Це було для них покаранням і навчанням, щоб надалі не забували на вулиці вітати старших званням. В одній з груп Весенін побачив Гурєєва. Він був цілком спокійний. Маршируючи, навіть посміхався.
Весенін зайшов до приміщення чергових офіцерів. Тут було повнісінько людей. Біля всіх трьох віконець — черги. Були тут і військові, і цивільні. Одні
Марширування в дворі закінчилося. Порушники дисципліни попрямували в приміщення чергових офіцерів комендатури. Весенін став у хвіст найдовшої черги…
Не можна сказати, що знайомство з комендатурою принесло затриманим задоволення. Зайшовши до приймальні, всі вони із злими обличчями чекали молоденького капітана, який пішов кудись по їхні документи і речі. На обличчі Гурєєва помітно було не злість, а тривогу. Він переступав з ноги на ногу і, не зводячи очей, дивився на двері, за якими зник молоденький капітан.
Хвилин через п'ять увійшов капітан, несучи в одній руці два речові мішки, а в другій — цілу пачку документів.
— Чиє? — запитав він, трохи піднявши речові мішки.
— Оце мій, — промовив Гурєєв і взяв мішок.
Капітан, зазираючи в папірці, почав називати прізвища.
— Молодший лейтенант Сумбатов… Молодший лейтенант Курочкін… Лейтенант Закроєв…
Одержавши документ, кожен мовчки й демонстративно козиряв капітанові і виходив.
— Старший лейтенант Корольков!
Гурєєв узяв своє командировочне посвідчення, але виходити не квапився. Весенін готовий був крикнути йому: «Та йди вже, чорти б тебе вхопили!» Але замість того, щоб піти, Гурєєв звернувся до капітана:
Дозвольте запитати?
Що у вас?
Мені треба відмітитися про прибуття.
Друге вікно.
Гурєєв став у чергу,
«Мерзотник, не з нервових», — із злістю подумав Весенін.
З відміткою на посвідченні Гурєєв, нарешті, пішов. Слідом за ним вийшов і Весенін. На вулиці він побачив своїх товаришів по операції. Лейтенант Загорський стояв біля воріт комендатури, а старший лейтенант Чувихіи визирав з машини, що стояла на другому боці вулиці. «Все гаразд», — подумав Весенін.
Зустрівшись поглядом з Чувихіним, він ледь помітно кивнув йому і перевів погляд на Гурєєва, який у цей час неквапно ішов у напрямі Земляного валу.
— Повертайся в управління, — тихо сказав Загорський, проходячи повз Весеніна.
Розділ 28
Гурєєв немарно цілий місяць студіював план Москви. Він упевнено вийшов на Комсомольську площу і зупинився поряд із станцією метро біля Казанського вокзалу. Саме тут, на цій площі, тільки на протилежному боці, має відбутися його зустріч з Зіловим. Це місце він вибрав сам. Пригадав, як він з двома своїми вірними дружками
Незважаючи на воєнний час, на площі панувало таке ж пожвавлення, як і чотири роки тому. Тільки тепер більшість людей були військові. Гурєєв відзначив цю обставину як сприятливу для себе: серед військових він — також військовий — менш помітний.
З-за хмар випливло сонце, і площа неначе повеселіла. Біля Гурєєва зупинились два солдати. Вони нерішуче поглядали на нього і про щось тихо перемовлялися. Гурєєв стежив за ними краєм ока, опустивши праву руку в кишеню куртки. Один з солдатів, карбуючи крок здоровенними кирзовими чоботищами, підійшов до нього, уривисто козирнув і, глянувши на погони, спитав:
— Дозвольте звернутися, товаришу старший лейтенант?
— Давай, давай, — роздратовано обізвався Гурєєв.
— Не скажете, як звідси проїхати на Преображенську площу?
— Не знаю, сам тут уперше в житті,— відповів Гурєєв.
— Вибачте.
Солдат повернувся до товариша. За хвилину вони вже розмовляли з льотчиком, і той докладно пояснив їм, як проїхати на потрібну площу. Солдати побігли до трамвайної зупинки.
Гурєєв остаточно заспокоївся і в думці вилаяв себе: «Тремчу, як останній шпак. Нікуди не годиться».
Він почав думати про те, що найбільше його непокоїло. Справа в тому, що сьогодні минав п'ятий і останній день, коли за попередньою домовленістю Зілов повинен був на дев'ятнадцяту годину приходити сюди і чекати його біля входу до станції метро між Ленінградським і Ярославським вокзалами. Зілов міг приходити сюди чотири дні, а сьогодні, втративши надію, не з'явитися. А втім, ні. Не прийти він не насмілиться. Але могло трапитися зовсім інше: приходячи сюди щодня, він міг звернути на себе увагу, викликати підозру, і його могли затримати. Могло бути ускладнення і зовсім просте: Зілов захворів. Але в такому разі він мав догадатися послати сюди Леонова.
Гурєєв поглянув на годинник. Був початок на п'яту. Він зайшов у приміщення Казанського вокзалу. В безладній штовханині людей, що поспішали, він прокрутився хвилин з п'ятнадцять, поки побачив вивіску «Перукарня».
Його голив літній майстер з одутлим сірим обличчям і згаслими очима. Пов'язавши його салфеткою, приготував мило і направив бритву, потім тихо спитав:
— Які скроні бажаєте?
— Все одно, — посміхнувся Гурєєв. — На фронті куля в скронях не розбирається.
Перукар важко зітхнув і почав працювати.
— У мене війна трьох синів узяла, — трохи згодом сказав він. — Не встигали ми з старою опам'ятатися — одного за одним. І залишились самі.— Помовчавши, він спитав: — Невже не віділлються йому наші батьківські сльози?
— Настане час — відділлються, — неуважно промовив Гурєєв, спостерігаючи в цей час у дзеркало юнака в цивільному, який зайшов до перукарні, спитав про чергу, сів на стілець за спиною Гурєєва і, як йому здалося, занадто уважно спостерігав, як його голять. Але скоро звільнився майстер зліва, і юнак сів у крісло. Гурєєв почув, як він весело розпорядився: