"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
— Так… А втім, як хочете. Мені малюнок не подобається… — Вона наділа на голову навушники і схилилась над рацією.
Марков вирішив, що говорити з Колею краще без Галі, і з альбомом вийшов із землянки. Наказавши черговому розшукати Колю, він сів на лавці під ялинкою.
Хлопчина ніби відчував, що скоїлося лихо: підходив до Маркова зляканий, насторожений.
— Сідай, — сказав йому Марков. — Отже, ми перебираємося в місто.
— Я чув, — тихо сказав Коля, сідаючи
— Від кого чув? — суворо спитав Марков.
— Від Будницького, — ледь заїкнувшись, відповів Коля.
— Ти, сподіваюсь, розумієш, що значить діяти в захопленому ворогом місті?
— Розумію.
— Тоді, значить, тобі там не місце.
Коля знав, що Марков не наважується брати його з собою в місто, серце його болісно стислось.
— Дядю…
— Я тобі не дядя.
— Товаришу начальник… підполковник… — Коля з жахом дивився на Маркова.
— Людям, які не виконують наказів, у місті робити нічого. А ти порушив мій наказ.
Тут тільки Коля побачив у руках Маркова свій альбом. Обличчя хлопця вмить почервоніло.
— Ти зрозумів, про що я говорю?
— Зрозумів.
— І що ж ти мені скажеш?
Замість відповіді Коля котячим стрибком кинувся на Маркова, вирвав у нього свій альбом, відбіг на кілька кроків, дістав з альбома портрет Галі й подер його на дрібні клапті. Потім неквапливо повернувся до лавки й виструнчився перед Марковим як належало. — Робіть зі мною що хочете, товаришу підполковник. Я винен, — промовив він, сміливо дивлячись в очі Маркову.
Марков, стримавши посмішку, підвівся і, пройшовши повз хлопчину, попрямував до землянки. «От і об'явився в чортеняти характер», — подумав він.
Увечері Коля відповідно до своїх обов'язків, як завжди, скип'ятив чайник, нарізав хліба, відкрив консерви, поставив на стіл три кухлі і біля кожного поклав по шматочку цукру. Але коли Марков і Галя сіли за стіл, він лишився в своєму кутку.
— Ти чого це? — звернувся до нього Марков. — Не бажаєш сидіти з нами за одним столом?
Коля схопився, виструнчився:
— Дозвольте, товаришу підполковник, сісти вечеряти?
— Сідай,
Марков позирав на Галю: ні, вона була такою, як завжди.
Після вечері Галя вийшла із землянки на повітря. Підвівся слідом за нею і Коля.
— Сиди, — наказав йому Марков.
Хлопчина сів і, дивлячись в очі Маркову, чекав.
— Мало того, що ти порушив мій наказ, ти ще й погано намалював Галю, — глузливо сказав Марков.
— Це був мій найкращій малюнок, — відповів Коля.
— Найкращий? — спитав Марков. — Де ж це ти побачив таку Галю? На твоєму портреті вона тільки що не заплаче.
— Ви ж не знаєте, товаришу підполковник.
—
— Не знаєте, товаришу підполковник, — трохи тихіше вперто повторив Коля.
— Галю я не знаю? Ну, брат…
— Ви ж не знаєте, товаришу підполковник, яка вона буває, коли думає про своє. А я бачив.
— Он як!
— Її ж у Москві обдурив один тип. Підло обдурив! — вирвалось у Колі, і він миттю зрозумів, що сказав зайве.
— Звідки ти це знаєш?
— Вона мені сама розказала, — не зразу відповів Коля і, густо почервонівши, додав: — По секрету.
— Добре ж ти бережеш секрети, — посміхнуся Марков.
— Я і тут вчинив погано, товаришу підполковник.
— Ну от що. Про цю нашу розмову не повинен знати ніхто. І в першу чергу Галя. Це тобі мій наказ. Зрозумів? — суворо промовив Марков.
— Зрозуміло.
— А той наказ, про малювання, був незрозумілий?
Коля опустив голову.
— Товаришу підполковник… — тихо сказав він. — Вона ж мені як рідна сестра. Я не міг зразу подерти.
— Гаразд. Іди… Поклич до мене Будницького.
— Єсть покликати Будницького! — Коля кулею вилетів із землянки.
Прийшов Будницький, і Марков довго обмірковував з ним план переходу в місто. Коли все було вирішено, Марков раптом спитав:
— Як бути з Колею? Беремо його?
Будницький довго мовчав, потім сказав:
— З одного боку, мати такого хлопчину в місті — велике діло, особливо на зв'язку. На вигляд зовсім хлопчик, до нього не буде ніякої підозри. А, з іншого боку… Рискувати страшно, краще б переправити його в безпечне місце..
— Ну і порадник же ви! — посміхнувся Марков. — З одного боку — так, з іншого боку — ні.
— Люблю я його дуже, — тихо сказав Будницький і почервонів. — Дивлюсь на нього як на братика свого меншого, що в Чувашії зостався…
— Гаразд, вирішимо, — сказав Марков. — Завтра я йду на зустріч з товаришем Олексієм. Підготуйте групу супроводження.
— Мені з вами йти?
— Хоч це самі вирішіть, — розсміявся Марков.
Цього разу зустріч Маркова з товаришем Олексієм повинна була відбутися на лісовій базі партизанського з'єднання, недавно створеного з чотирьох партизанських загонів. Тимчасово підпільний обком розташувався там.
Ця зустріч зовсім не була схожа на ту, першу. В усьому почувалася спокійна впевненість людей, які відчули силу, чудово знають обстановку і навчились не тільки пристосовуватися до неї, а й розпоряджатися нею. Підпільний обком мав своїх вірних людей не тільки в містах, а й по всій окрузі. Вони були і на всьому шляху Маркова до місця зустрічі.