"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
— Коли ти підеш до військкомату?
— Завтра. Сьогодні ж неділя.
Весь понеділок Галя пробігала по місту: вона оформлялась радисткою в авіацію. У вівторок вона кілька разів дзвонила Альоші, але ніхто до телефону не підходив. У середу не витримала й пішла до нього додому. У дверях квартири зустрілася з його вітчимом.
— Альоша дома? — спитала вона.
— Альоша? — Альошин вітчим здивовано дивився на неї.— Навіщо вам він?
— Він мені дуже потрібен! Дуже!
Вітчим якось чудно посміхнувся й сказав:
— Ви, голубонько, спізнились. Учора ввечері я відправив його з матір'ю до своїх родичів.
— Куди? — майже пошепки спитала Галя. Він непевно
— Далеко, голубонько, дуже далеко. Можете за нього не турбуватись.
— А до військкомату він не ходив?
— А що йому там робити? Словом, голубонько, все це уладнано, і він поїхав. Пробачте, я поспішаю.
Цокаючи підкованими штиблетами, помахуючи портфелем, він став опускатися сходами.
В цю хвилину Альоші не стало. Вона просто не могла думати про нього. Від усього, що було колись Альошею, їхньою дружбою, їхнім коханням, лишився тільки неминаючий біль у серці. Вона заборонила собі думати про нього. Але хіба послухається серце?
Замість авіації Галю направили в держбезпеку і незабаром включили в оперативну групу Маркова. Марков і Старков, які розмовляли з нею, побачили в ній вольову, сміливу дівчину, яка ні про що, крім майбутньої бойової роботи, і думати не хоче. Такою її знали потім і всі учасники групи.
Тут, у тилу ворога, перебуваючи серед людей, для яких боягузтво було просто незбагненним станом душі, Галя ще нещадніше оцінила вчинок Альоші. Вона заздрила жінкам і дівчатам, які були дружинами або коханими її товаришів по зброї.
Якось Рудін сказав. їй, що його дружина евакуювалася в Середню Азію.
— Вона у вас хороша? — сердито спитала Галя.
Рудін розсміявся.
— Найкраща з усіх!
Найбільше Галя думала про Рудіна. Може, це було через те, що йому випала, як їй здавалось, найважча і найрискованіша справа. Найсильніше враження на неї справило те, як він попрощався з нею, йдучи на операцію. Спитав сміючись: «Моїх радіограм перекручувати не будеш?.. Слухняною будеш?..» — весело помахав рукою, насунув кепку й пішов. Пішов майже на вірну смерть. «От як поводяться справжні герої», — думала вона. З цієї хвилини її схиляння перед Рудіним стало ще й тривогою за нього.
Останнім часом у Галі зав'язалась ніжна дружба з маленьким ад'ютантом Маркова Колею. Вона вчила його радіосправи, і її смішило, коли він, надівши на голову навушники, злякано так позирав на світ. Колі ще не було шістнадцяти років. «Стукне у вересні», — неохоче говорив пін. І хоч Галя була старшою за нього лише на три роки, вона ставилась до нього з поблажливістю дорослої і з дбайливою ніжністю старшої сестри. Стежила, щоб він регулярно мився, чого він дуже не любив робити, і на кожне її нагадування про це по-хлопчачому ображався. Вона лишала йому пайкові солодощі, які він одразу ніколи не брав. «Що ти, їй-богу, — обурювався він, — маленький я, чи що?».
Якось Коля раптом спитав у неї, чому вона буває сумною? Запитання хлопчини захопило її зненацька, і, сама не знаючи навіщо, просто в ній, мабуть, весь час жила потреба поділитися з ким-побудь своїм горем, вона під великим секретом розповіла Колі про Альошу. Хлопчина вислухав її серйозно і тихо промовив: «Я це розумію». З цього моменту Галя стала ставитися до нього ще ніжніше і дбайливіше, ніби він став ще дорожчий після того, як вона довірила йому свою велику таємницю.
Колю всі любили. Навіть суворий Будницький. Він подарував хлопцеві відібрану в німця губну гармошку, яку перед тим цілу годину кип'ятив у котелку. Марков теж прив'язався до Колі. Він, можливо, більше за інших усвідомлював свою відповідальність за долю хлопчика і не раз збирався вирядити його на
Дедалі важче було Галі здійснювати радіозв'язок. Усе частіше Марков стикався із зволіканням і в роботі живого ланцюжка зв'язкових. Уже були випадки, коли яка-небудь проміжна ланка в ланцюжку раптом випадала. Не далі як тиждень тому обірвався ланцюжок зв'язку, що йшов до Савушкіна. Поновився він лише сьогодні. Виявляється, німці запідозрили зв'язкового від підпільників Никанора Решетова у вбивстві лісника-поліцая, й гестапо його арештувало. За відсутністю доказів Решетова випустили через три дні, але користуватися його послугами стало небезпечно. А поки підпільники знайшли йому заміну, минуло кілька днів.
Марков обмірковував, як перебудувати керівництво групою. Кінець кінцем він вирішив: треба перебиратися в місто, туди, де діють його люди. Він запитав думку Москви.
«Мені дуже важко давати поради в цьому питанні,— радирував Старков. — Загаяння зв'язку вважати катастрофічним поки що не можна. Самі старанно зважте всі конкретні у ваших умовах обставини. Будницького і його людей треба брати з собою і для охорони вашого КП і для здійснення в місті бойових операцій, які б відвертали увагу противника. В питанні перебазування вам необхідно зустрітися з товаришем Олексієм. Без його допомоги здійснити цю справу, по-моєму, нічого й думати. Інформуйте мене про свої міркування і дії. Передайте Рудіну, що його робота стає прекрасною. Вимагайте від нього тим більшої обережності. Як Кравцов зриває гестапівські плани щодо молоді? Перекидання Добриніна в штаб власовців схвалюю: ми повинні знати, що робиться в цій небезпечній банді. Привіт. Старков».
Ще раз все обміркувавши, Марков вирішив перебиратися в місто. Він не знав тільки, як бути з Колею.
Думаючи про це, Марков підійшов до хлопчика, який складав своє немудре майно, взяв альбом малюнків, що лежав зверху, і навмання відкрив його: з білого аркуша на нього дивилася Галя. Втім, не прямо на нього, а трохи мимо. Коля мав суворе попередження — не малювати членів оперативної групи. Його натурниками могли бути тільки бійці Будницького. Коля порушив наказ, і в першу мить Маркова обурило саме це. Але потім він став здивовано розглядати портрет. Так, це була Галя. Малюнок був дуже хороший, і все ж такою свою радистку Марков не знав. На портреті в її очах був глибокий смуток, а не звична для Маркова невтомна рішучість бійця. Де це хлопчина побачив Галю такою?
Марков пішов до закутка радистки й розсунув завісу.
— Галю, ви бачили це? — Він здалека показав портрет.
— Ні,— тихо сказала вона, дивлячись на свій портрет. — Боже мій, як же це він? Ви ж заборонили.
Марков уважно поглянув на Галю і з того, як вона дивилася на свій портрет, зробив висновок, що вона справді не знала про існування малюнка, але стривожена вона не тільки тим, що Коля порушив наказ.
— Віддайте мені,— тихо попросила вона.
— Навіщо?