Щит і меч
Шрифт:
Поруч Папке стояв Бруно. Його кошик теж вивернули на стойку, і митник старанно переглядав кожну річ, відкладаючи вбік папери і фотоплівку, вміщену в аптекарські фарфорові баночки.
Бруно, побачивши в руках прикордонника книжку, на оправі якої значилося «Підручник історії», хоч насправді під оправою було дещо зовсім інше, сказав голосно, з викликом:
— Якби я намагався привезти книжку фюрера, але ж я її вивожу, вивожу туди, де слова фюрера живуть у серці кожного. — І, обернувшись до Папке, спитав його, сподіваючись на підтримку: — Це ж безглуздо гадати,
Папке відступив од Бруно, сказав неприязно:
— Дайте мені спокій з вашим фюрером. — І порадив митникові: — Подивіться, що у нього в кишенях. Ця публіка любить зброю. Мене не здивує, якщо в нього на поясі висить кинджал з девізом на лезі: «Кров і честь». Таких молодчиків не слід пускати до Німеччини.
— Он як! — розлючено скрикнув Бруно. — Це вас не слід пускати до Німеччини! А коли пускати, то тільки для того, щоб посадити там за грати.
— Громадяни! — суворо промовив митник. — Прошу додержувати тиші й не заважати роботі.
Йоганн поставив чемодан на стойку, вийняв сигарету й, підійшовши до Папке, чемно попросив:
— Дозвольте…
Папке простягнув свою цигарку. Нахиляючись, щоб прикурити, Вайс прошепотів:
— Ключ од вашого чемодана?
Папке відсахнувся, обличчя його на мить потемніло. Та враз привітно прояснилося. Він голосно промовив:
— Молодий чоловіче, я вам зроблю маленький подарунок, не можна ж курцеві подорожувати без сірників. — Поліз у кишеню ж поклав Вайсові в руку в’язку ключів у замшевій торбинці.
— Дякую, — сказав Йоганн. — Ви дуже люб'язні.
Відкривши чемодан, Йоганн опустив очі, дивлячись, як руки митника недбало перебирають там речі.
Митник спитав, чи не везе він чогось недозволеного.
Вайс заперечливо похитав головою. Митник перейшов до іншого пасажира, сказав Вайсові:
— Можете взяти ваш чемодан.
Після митного огляду репатріанти перейшли на інший перон, де на них чекав поїзд з німецьких вагонів. Прикордонники роздавали пасажирам їхні документи після перевірки. Вручаючи документи, офіцер-прикордонник механічно ввічливо бажав кожному по-німецьки:
— Приємної подорожі! — І брав під козирок.
Офіцер-прикордонник був ровесник Йоганна і навіть трохи схожий на нього — сіроокий, з прямим носом, чистим високим лобом і строгою лінією рота, ставний, підібраний, з невеликими кистями рук. Кинувши на Йоганна байдужий погляд і звіривши таким чином з оригіналом фотографію на документі рейху, прикордонник, акуратно склавши, простягнув Вайсові документ, козирнув, побажав йому, як і іншим приємної подорожі й перейшов до другого пасажира. На його обличчі був той самий вираз службової люб'язності, за якою, однак, відчувалося, які вони чужі йому, молодому радянському хлопцеві у військовій формі, усі ці люди, і разом з тим було видно: він знає про них таке, що тільки йому належить знати.
В м'якому купейному вагоні цей офіцер-прикордонник підійшов до Папке й, старанно і чітко вимовляючи німецькі слова, вибачився за турботу, але він змушений просити Папке пройти разом з ним у приміщення вокзалу для з'ясування деяких формальностей, яких, певне через канцелярську помилку, не було повністю дотримано в документах Папке.
І Папке підвівся й покірно пішов попереду прикордонника на перон.
З другого вагона вийшов Бруно, так само, як і Папке, в супроводі військових. Він збуджено сперечався і намагався забрати з рук прикордонника свій кошик.
Коли Бруно порівнявся з Папке, він шанобливо вклонився, піднявши свого тірольського капелюха з грайливою пір'їнкою, і вигукнув патетично:
— Це ж насильство над людиною! Я буду протестувати!.. — Звернувся до офіцера-прикордонника, киваючи в бік Папке: — Шановний громадський діяч, відома особа! І раптом… — Він у відчаї розвів руками.
— Не треба зчиняти галасу, — серйозно попередив прикордонник.
— А я буду галасувати, буду! — не вгавав Бруно. Всміхаючись Папке, попросив: — Я гадаю, ви не відмовите підтвердити тутешнім властям, що я людина лояльна, і якщо в моїх речах знайшли предмети, не рекомендовані для вивезення за кордон, то тільки через непорозуміння. Не знав, що можна вивозити, а чого не можна.
Через якийсь час Папке із знервованим обличчям повернувся у вагон, в руці він тримав шкіряний чемодан.
Ешелон з репатріантами увійшов до прикордонної зони і зупинився. Обабіч залізничного полотна тяглася, зникаючи за обрієм, чорна смуга зораної землі. Ця темна безмежна риска немов розділяла два світи.
Прикордонники з електричними ліхтарями, пристебнутими шкіряними петельками до бортових ґудзиків шинелей, старанно робили зовнішній огляд поїзда, спускалися навіть у колійну канаву, щоб звідти обстежити нижню частину вагонів.
Здається, було б природно, якби кожен пасажир у ці останні хвилини перед виїздом за кордон відчував хвилювання. Проте нічого подібного не було помітно, майже ніхто з них нічим не виявляв своїх почуттів. Усе це підказувало Йоганнові, що більшість переселяється в Німеччину не під тиском обставин, скоряючись наказу, а керуючись своїми особливими, далекосяжними цілями Очевидно, в багатьох є серйозні підстави приховувати до певного часу свою справжню мету й надії.
І чим більше байдужості, покидаючи Латвію, виявляв той чи інший пасажир, тим глибше проймався Йоганн тривожним відчуттям небезпеки, яка криється тут для нього у кожному з цих людей, що вміють керувати своїми почуттями, маскувати їх.
У цій останній партії репатріантів тільки незначна кількість родин неохоче покидала Латвію, скоряючись зловісній волі Німецько-балтійського народного об'єднання. Небагато з них журилося за своїми обжитими гніздами, за людьми, з якими їх зв'язували довгі роки праці й життя.
Переважали тут ті, що до останніх днів у Латвії вели подвійне життя, збираючи все, що могло бути зараховане їм у Німеччині як особливі заслуги перед рейхом. І тільки надто показова байдужість й удаваний вираз нудьги на обличчі виказували тих, хто нічім не хотів виявити себе перед вирішальними хвилинами, коли переїде кордон.