Щит і меч
Шрифт:
Баронеса недовірливо глянула на Йоганна, сказала суворо:
— Якби я взяла вас до себе в шофери, то тільки за тієї умови, щоб ви не сміли розводитись про політику. Навіть з покоївками, — додала вона, звівши густі темні брови.
— Даруйте йому, баронесо, — заступився за Йоганна Генріх. — Але він хотів сказати вам лише приємне. — І, даючи зрозуміти, що присутність Вайса тут не обов'язкова, пообіцяв йому: — Ми ще побачимося.
Уклонившись баронесі, Йоганн вийшов у коридор, відшукав купе Папке й, не постукавши, відчинив двері. Папке лежав на дивані, він був сам у купе.
Вайс спитав:
— Принести ваш чемодан?
— Так, звичайно. — Звівшись на лікті, Папке спитав: —
— Усе ціле.
— А мене добряче випотрошили, — поскаржився Папке.
— Щось цінне?
— А ти як думав! — Раптом розсердився й аж простогнав: — Мабуть, у них на тайники особливий нюх. — Заявив з тріумфом: — Однак я їх усе-таки обкрутив. Оцей, у тірольському капелюсі, виявився справжнім другом. Перед тим, як мене почали детально оглядати, я попросив його потримати мій кишеньковий молитовник. Сказав, що не хочу, аби святої книги торкалися руки атеїстів.
— Ну що за манірність.
Папке хитро примружився й заявив:
— Оця книжечка для мене дорожча за будь-яке святе письмо. — І, витягши маленьку чорну книжку в чорній шкіряній оправі, ніжно погладив її.
— Тоді, — осудливо мовив Вайс, — ви зробили необачно, залишаючи її незнайомій особі.
— Це правда, — погодився Папке. — Що ж, коли не було іншого виходу. Та моя версія була надзвичайно переконлива, і цей, у тірольському капелюсі, миттю зрозумів мої почуття.
«Ще б пак! — подумав Вайс. — Бруно давно тебе зрозумів. І будь певен, твій молитовник він не залишив поза увагою».
— Дякую тобі за послугу, — сказав Папке.
— Я зараз принесу чемодан.
— Візьми свій саквояж.
— Сподіваюсь, усе гаразд? — спитав Вайс.
— А в тебе у ньому щось таке?
— Можливо, — сказав Вайс і, всміхнувшись, пояснив: — Деякі сувеніри для майбутніх друзів.
Видно було, Папке непокоїло це питання, і Вайс зрозумів, що той не перевіряв його саквояжа, отже, Вайс не викликає в нього жодних підозр. І це було, мабуть, найприємніше зараз для Йоганна.
Повернувшись у свій вагон, Вайс заліз на горішню лавку, вмостився зручніше й заплющив очі, ніби заснув. Він думав про Бруно. Оце-то Бруно! Який жаль, що він супроводив Йоганна тільки до кордону. З таким чоловіком завжди можна почувати себе впевнено, бути спокійним, коли він поряд, навіть там, у фашистській Німеччині. Вайс не міг знати, що колись Бруно чимало років прожив у цій країні. І деякі видні діячі Третьої імперії добре знали знаменитого тренера Бруно-Мотце, який навчив чимало поважних осіб вправної верхової їзди. Вони тільки не знали, що цієї вправності він досягнув ще в роки громадянської війни в Першій Кінній армії. Мотце був також маклером по продажу скакових коней і завдяки цьому мав змогу спілкуватися з офіцерами німецького генерального штабу, слухати їхні розмови. Виїхав він з Німеччини саме на початку тридцять п'ятого року зовсім не тому, що йому загрожував провал. Просто донесення Бруно значно розходилися з уявленнями його безпосередніх начальників про німецькі збройні сили. Завзятий любитель коней, Бруно-Мотце — як йому пояснили мого начальники — надто перебільшував роль танків у майбутній війні. Переконати його в порядку службової дисципліни не вдалося, тому звання в нього лишилося те саме, яке він мав у роки громадянської війни, командуючи ескадроном. Всього цього Йоганн Вайс, звісно, не знав. Бруно зробив те, що вмів і міг зробити: забезпечив своєму молодому соратникові так звану «міцність», коли той робив свої перші кроки в невідоме.
І Вайс знову відчув, що він тут не сам. І оце усвідомлення себе як часточки цілого — сильного, мудрого, пильного — принесло заспокоєння, звільнило від повсякчасного напруження кожної нервової клітинки, що подає
І ще було приємно в ці хвилини душевного відпочинку похвалитися собі, що ти вже звикаєш до себе теперішнього, до Йоганна Вайса, і поступово зникає необхідність придумувати, як у тому чи іншому випадку мав би зробити Йоганн Вайс. Він — Вайс, створений тобою, — керує кожний твоїм рухом, кожним помислом, і ти довірився йому, як випробуваному духовному наставникові.
Але ту ж мить Йоганн згадав свого наставника — інструктора, його улюблений вислів, який раніше здавався нудною догмою: «Найнебезпечніше — звикнути до небезпеки».
Інструктор-наставник жирно підкреслював синім олівцем в інформаційних бюлетенях опис випадків, коли вельми досвідчені розвідники провалювалися через те, що в якісь моменти, здавалося, цілковитої своєї безпеки, стомившись від постійного напруження, дозволяли собі короткий перепочинок. Він терпеливо й докладно спинявся на кожній помилці, але успішні, талановиті операції, які б визначні вони не були, коментував дивно.
— Це вже спрацьована пара, — казав наставник з жалем. — Увійшло в аннали… Дійове лише неповторне. У нашій справі вигадливість така сама обов'язкова, як і необхідна. Близнюки — помилка природи. Повторювати пройдене — означає робити помилку. Уява необхідна, але не зловживайте нею. Правда — сама лише дійсність, звіряйте з нею кожен свій помисел, вчинок. Найнадійніший ваш союзник — правда природності. Вона вища школа. Вищий наставник. Вона дає головні керівні вказівки. Ухилятися від них — означає зійти з правильного шляху, наблизитися до провалу.
Згадуючи уроки інструктора, Вайс у душі вдячно усміхнувся цьому вже літньому чоловікові, котрий віддав своє життя професії, про яку не пишуть в анкетах. Таким, як він, не присвоюють професорських звань. Їхні праці розмножують в якомусь десятку примірників і зберігають не на бібліотечних полицях, а в сталевій неприступності сейфів.
Пам'ять інструктора берегла імена всіх його учнів. Не називаючи їх, інструктор навчав своїх нових учнів на прикладі подвигів тих, хто, не сподіваючись ні на пам'ятники, ні на лаври, піднявся на вершини людського духу заради Вітчизни.
Терпіння, витримка, організованість, дисципліна, послідовність, неухильність у здійсненні мети — ці девізи, не раз повторені, раніше здавалися Йоганнові педагогічними догмами. А як важко керуватися ними, коли перед тобою несподівано виникає дилема і ти повинен вирішити, чи справді те, що стоїть на твоєму шляху, найголовніше, чи це щось побічне, другорядне, яке треба обминути не зупиняючись.
Що таке Папке на його шляху — побічне чи головне?
Якщо постаратися бути надалі корисним Папке, заслужити його прихильність, може, відкриється лазівка в гестапо? Стати співробітником гестапо — хіба цього мало?
Виявити ініціативу, ризикнути. Ним? Собою? Але тим самим він ризикує завданням, кінцева мета якого йому невідома. Спитати? Але в нього немає дозволу на це й довго ще не буде. Виходить, треба ждати, вживатися в те життя, яке стане його життям, бути тільки Йоганном Вайсом, практичним і обачним, який мріє про те, щоб мати скромну, добре оплачувану роботу за спеціальністю, уподібнитися панові Фрідріху Кунцу, його колишньому хазяїнові в Ризі, стати власником своєї авторемонтної майстерні.
Небо було похмуре, холодне, тьмяне. Йшов сірий дощ, часом із снігом. Незорані поля скидалися на безкрайні болота. Здавалося, поїзд ішов пустелею. Пізніше Йоганн дізнався, що населенню заборонялося з'являтись у зоні залізниці. Патрулі з дрезин на ходу розстрілювали порушників окупаційних правил.