Щоденник Миколки Синицина
Шрифт:
І знову плесь у каструлю кухоль води. Тут я зрозумів, у чому справа.
— Ти, — кажу, — весь час холодну воду ллєш, як же вона може зваритися.
— А по-твоєму, що — без води варити?
— Відібрати, — кажу, — половину крупів і налити води відразу більше, і нехай собі вариться.
Взяв я у нього каструлю, відсипав із неї половину крупів.
— Наливай, — кажу, — тепер води по самі вінця.
Мишко взяв кухоль, поліз у відро.
— Нема, — каже, — води. Вся розійшлася.
—
— Дурниці! Зараз принесу.
Він узяв сірники, прив'язав до відра мотузку і пішов до колодязя. За хвилину повертається.
— А вода де? — запитую.
— Вода… там, у колодязі.
— Сам знаю, що в колодязі. Де відро з водою?
— І відро, — каже, — в колодязі.
— Як — у колодязі?
— Так, у колодязі.
— Упустив?
— Упустив.
— Ах ти, — кажу, — розмазня! Ти що ж, заморити нас голодом хочеш? Чим тепер води витягти?
— Чайником можна.
Я взяв чайник і кажу:
— Давай мотузку.
— І її нема, мотузки.
— Де ж вона?
— Там.
— Де — там?
— Ну… в колодязі.
— То ти, значить, з мотузкою відро впустив?
— Ну так.
Почали ми іншу мотузку шукати. Нема ніде.
— Нічого, — каже Мишко, — зараз піду попрошу в сусідів.
— Збожеволів! — кажу. — Ти подивися на годинника: сусіди давно сплять.
Тут, мов навмисне, обом нам пити захотілося; здається, сто карбованців за кухоль води віддав би! Мишко каже:
— Це завжди так буває: коли нема води, то пити хочеться ще більше. Тому в пустелі завжди пити хочеться, що там нема води.
Я кажу:
— Ти не патякай, а шукай мотузку.
— Де ж її шукати? Я скрізь дивився. Давай волосінь од вудки прив'яжемо до чайника.
— А волосінь витримає?
— Та, може, витримає.
— А якщо не витримає?
— Ну, якщо не витримає, то… обірветься…
— Це й без тебе відомо.
Розмотали ми вудку, прив'язали до чайника волосінь і пішли до колодязя. Я опустив чайник у колодязь і набрав води. Волосінь напнулась, як струна, ось-ось лопне.
— Не витримає! — кажу. — Я відчуваю.
— Може, якщо піднімати обережно, то витримає, — каже Мишко.
Почав я піднімати потихеньку. Тільки-но трохи підняв над водою, шубовсть — і нема чайника.
— Не витримала? — запитує Мишко.
— Звичайно, не витримала. Чим тепер витягати воду?
— Самоваром, — каже Мишко.
— Ні, вже краще самовар просто в колодязь кинути, хоч клопоту менше буде. Мотузки ж нема.
— Ну, каструлею.
— Що в нас, — кажу, — по-твоєму, каструльна крамниця?
— Тоді склянкою.
— Це скільки доведеться морочитися, поки склянкою води наносиш!
— Що ж робити? Адже треба кашу доварювати. І
— Давай, — кажу, — кухлем. Кухоль усе-таки більший від склянки.
Прийшли додому, прив'язали волосінь до кухля так, щоб він не перекидався. Повернулись до колодязя. Витягли по кухлеві води, напились. Мишко каже:
— Це завжди так буває. Коли пити хочеться, то здається, що ціле море вип'єш, а станеш пити, то кухоль вип'єш і більше вже не хочеться, бо люди від природи жадібні…
Я кажу:
— Нічого тут на людей набалакувати! Краще неси мерщій каструлю з кашею сюди, ми прямо в неї води натягаємо, щоб не бігати двадцять разів з кухлем.
Мишко приніс каструлю і поставив на цямрину. Я її не помітив, зачепив ліктем і замалим не скинув у колодязь.
— Ох ти, розтелепа! — кажу. — Навіщо мені каструлю під лікоть підсунув? Візьми її в руки і держи міцніше. І відійди од колодязя далі, а то ще й каша полетить у колодязь.
Мишко взяв каструлю й одійшов від колодязя. Я натягав води.
Прийшли ми додому. Каша у нас захолола, у плиті потухло. Розтопили ми знову плиту і знову заходилися кашу варити. Нарешті вона в нас закипіла, зробилася густа й почала пухкати: «Пух, пух!»
— О! — каже Мишко. — Добра каша вийшла, знаменита!
Я взяв ложку, покуштував:
— Тьху! Що це за каша! Гірка, несолона і тхне горілим.
Мишко й собі хотів покуштувати, але відразу ж виплюнув.
— Ні, — каже, — помирати буду, а такої каші не їстиму!
— Такої каші наїсишся, і вмерти можна! — кажу я.
— Не знаю.
— Диваки ми! — каже Мишко. — Таж у нас пічкурі є!
Я кажу:
— Ніколи тепер уже з пічкурами возитися! Незабаром світатиме.
— Та ми їх варити не будемо, а засмажимо. Адже це швидко — раз, і готове.
— Ну гаразд, — кажу, — якщо швидко. А коли буде, як каша, то краще не треба.
— В одну мить, ось побачиш.
Мишко почистив пічкурів і поклав на сковорідку. Сковорідка нагрілась, пічкурі й поприлипали до неї. Мишко став вишкрябувати пічкурів із сковорідки ножем, усі боки обідрав їм.
— Розумник! — кажу. — Хто ж рибу без олії смажить!
Мишко взяв пляшку з олією. Налив олії на сковорідку і засунув у плиту прямо на гаряче вугілля — щоб швидше засмажились. Олія зашкварчала, затріщала і раптом спалахнула на сковорідці полум'ям. Мишко вихопив сковорідку з плити — олія палає на ній. Я хотів залити водою, та води ж у нас в усій хаті ані краплини нема. Так вона й горіла, поки вся олія не вигоріла. У кімнаті дим і сморід, а від пічкурів самі вуглинки лишились.