Щоденник Миколки Синицина
Шрифт:
— Дивуюся! — казав Мишко. — Приходять лише ті, у кого пропав чемодан чи хоч би скриня, а ті, котрі знайшли чемодан, спокійнісінько сидять дома.
— А чого їм турбуватися? Хто загубив, той шукає, а хто знайшов, чого йому ще ходити?
— Могли б хоч листа написати, — каже Мишко. — Ми б самі прийшли.
Якось ми з Мишком сиділи вдома. Раптом хтось постукав у
— Може, це про нашого Дружка! — сказав він і заходився розбирати на конверті адресу, яка була написана нерозбірливими закарлюками.
Весь конверт було поцятковано штемпелями та наклейками з написами.
— Це не нам лист, — сказав нарешті Мишко. — Це мамі. Якась занадто грамотна людина писала. В одному слові дві помилки зробила: замість «Піщана» вулиця написала «Пічна». Певно, лист довго по місту ходив, поки куди треба дійшов… Мамо! — закричав Мишко. — Тобі лист від якогось грамотія!
— Що це за грамотій?
— А ось почитай листа.
Мама розірвала конверт і стала читати напівголосно.
— «Люба матусю! Дозволь мені тримати цуценятко маленьке. Воно дуже гарне, все руде, а вухо чорне, і я його дуже люблю…» Що це? — каже мама. — Це ж ти писав!
Я засміявся і подивився на Мишка. А він почервонів, як варений рак, і втік.
Ми з Мишкам утратили надію відшукати Дружка, але Мишко часто згадував про нього:
— Де він тепер? Який у нього господар? Може, він зла людина і кривдить Дружка? А може, Дружок так і залишився в чемодані й загинув там з голоду? Нехай би мені не повернули його, а тільки хоч би сказали, що він живий і що йому добре!
Скоро канікули закінчились, і настав час іти до школи. Ми були. раді, бо дуже любили вчитись і вже скучили за школою. В цей день ми встали рано-рано, одяглись у все нове й чисте. Я пішов до Мишка, щоб розбудити його, й зустрівся з ним на сходах. Він якраз ішов до мене, щоб розбудити мене.
Ми думали, що в цьому році пас навчатиме Віра Олександрівна, яка вчила нас торік, але виявилося, що в нас тепер буде зовсім нова вчителька. Надія Вікторівна, бо Віра Олександрівна перейшла до іншої школи. Надія Вікторівна дала нам розклад уроків, сказала, які будуть потрібні підручники, і стала викликати нас усіх по журналу, щоб познайомитися з нами. А потім запитала:
— Діти, ви вчили минулого року вірш Пушкіна «Зима»?
— Вчили! — загули всі хором.
— Хто пам'ятає цей вірш?
Всі мовчали. Я шепочу Мишкові:
— Ти ж пам'ятаєш?
— Пам'ятаю.
— То піднімай руку!
Мишко підніс руку.
— Ну, виходь на середину й читай, — сказала вчителька.
Мишко підійшов до столу й почав читати з виразом:
Зима!.. Радіючи, в ґринджоли
Конячку селянин запріг;
По первопуттю через поле
Вона чвалає, вчувши сніг…
Він читав усе далі й далі, а вчителька спершу дивилась на нього пильно, потім наморщила лоба, ніби пригадала щось, тоді раптом простягла до Мишка руку й каже:
— Стривай, стривай! Я пригадала: адже ти той хлопчик, який їхав у поїзді і всю дорогу читав вірші? Правда?
Мишко засоромився і каже:
— Правда.
— Ну, сідай, а після уроків зайдеш до мене в учительську.
— А вірші не треба кінчати? — запитав Мишко.
— Не треба. Я й так бачу, що ти знаєш.
Мишко сів і ну штовхати мене під партою ногою:
— Це вона! Та тітонька, яка з нами у поїзді їхала. Ще з нею було дівчисько — Оленка й дядечко, який сердився. Дядько Федір, пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, — кажу. — Я її теж упізнав, тільки-но ти вірші почав читати.
— Ну, що тепер буде? — турбувався Мишко. — Навіщо вона мене в учительську викликала? Напевне, перепаде нам за те, що ми тоді галасували в поїзді!
Ми з Мишком так хвилювалися, що навіть не помітили, як заняття закінчились. Останніми вийшли з класу, і Мишко пішов в учительську. Я зостався чекати його в коридорі. Нарешті він звідти вийшов.
— Ну, що тобі вчителька сказала? — питаю я.
— Виявляється, ми її чемодан узяли, тобто не її, а того дядечка. Та це однаково. Вона запитала, чи не взяли ми помилково чужий чемодан. Я сказав, що взяли. Вона почала розпитувати, що в цьому чемодані було, і взнала, що це їхній чемодані. Вона звеліла сьогодні ж принести їй чемодан і дала адресу.
Мишко показав мені папірця, на якому була записана адреса. Ми швидше пішли додому, взяли чемодан і подалися за адресою. Нам відчинила двері Оленка, яку ми бачили в поїзді.
— Вам кого? — запитала вона.
А ми забули, як звати вчительку.
— Почекайте, — каже Мишко. — Ось тут на папірці записано… Надію Вікторівну.
Оленка каже:
— Ви, певно, чемодан принесли?
— Принесли.
— Ну, заходьте.
Вона провела нас до кімнати і закричала:
— Тьотю Надю! Дядю Федю! Хлопчики чемодан принесли!
Надія Вікторівна й дядько Федір зайшли до кімнати. Дядько Федір відкрив чемодан, побачив свої окуляри й одразу начепив їх на носа.