Щоденник Миколки Синицина
Шрифт:
— Сковорідка?.. Ех, ти! Та це ж і є колишня каструля. Давай її сюди.
Я передав йому сковорідку, і він заходився шкребти її по краях терпугом.
— То в тебе, значить, каструля на сковорідку перетворилася? — запитую я.
— Атож, — каже Мишко. — Я її пиляв терпугом, пиляв, от вона і зробилася сковорідкою. Та нічого, сковорідка теж у господарстві потрібна.
— Що ж тобі мама сказала?
— Нічого не сказала. Вона ще не бачила.
— А коли побачить?
— Що ж… Побачить
— Це довго ждати, поки ти виростеш!
— Нічого.
Мишко нашкріб ошурок, висипав порошок із ступки, налив клею, розмішав усе це, так що вийшло тісто, схоже на замазку. З цієї замазки він наробив довгих ковбасок, накрутив їх на дротинки і розіклав на фанерці сушитися.
— Ну ось, — каже, — висохнуть, — і будуть готові, тільки треба від Дружка сховати.
— Навіщо від нього ховати?
— Зжере.
— Як — зжере? Хіба собаки бенгальські вогні їдять?
— Не знаю. Інші, може, й не їдять, а Дружок їсть. Одного разу я залишив їх сохнути, входжу — а він їх гризе. Напевно, думав, що то цукерки.
— Ну, сховай їх у піч. Там тепло, і Дружок не дістане.
— У піч теж не можна. Якось я сховав їх у піч, а мама прийшла і запалила — вони й згоріли. Я їх краще на шафу покладу, — каже Мишко.
Мишко виліз на стілець і поклав фанерку на шафу.
— Адже ти знаєш, який Дружок, — каже Мишко. — Він завжди мої речі хапає! Пам'ятаєш, він затягнув мого лівого черевика, так що ми його ніде не могли знайти. Довелося мені тоді три дні ходити у валянках, поки інші черевики купили. Надворі теплінь, а я ходжу у валянках, наче обморожений! А потім уже, коли купили інші черевики, ми цього черевика, котрий один лишився, викинули, бо кому він потрібен — один черевик! А коли його викинули, відшукався той черевик, котрий загубився. Виявилось — його Дружок затягнув на кухню під піч. Ну, ми й цього черевика викинули, бо коли б першого не викинули, то й другого б не викинули, а коли вже першого викинули, то й другого викинули. Так обидва й викинули.
Я кажу:
— Годі тобі базікати! Одягайся швидше, їхати треба.
Мишко вдягнувся, ми взяли сокиру й помчали. на вокзал. А тут поїзд якраз пішов, і довелося нам дожидати іншого. Ну, нічого, діждались, поїхали. їхали, їхали, нарешті приїхали. Злізли в Горєлкіному і пішли прямо до лісничого. Він дав нам квитанцію на дві ялинки, показав ділянку, де дозволялося рубати, і ми пішли до лісу. Довкола багато ялинок, тільки Мишкові вони всі не подобалися.
— Я така людина, — хвалився він, — що коли вже поїхав до лісу, то зрубаю найкращу ялинку, а то і їздити не варт.
Залізли ми в самісіньку гущавину.
— Треба рубати хутчій, — кажу я. — Скоро й смеркати почне.
— Що ж рубати, коли нічого рубати!
— Ось, — кажу, — гарна ялинка.
Мишко оглянув ялинку з усіх боків і каже:
— Вона, звичайно, гарна, тільки не зовсім. Правду кажучи, зовсім негарна: куца.
— Як це — куца?
— Верхівка в неї коротка. Мені такої ялинки і задарма не треба!
Знайшли ми іншу ялинку.
— А оця кульгава, — каже Мишко.
— Як — кульгава?
— Так, кульгава. Бачиш, у неї нога внизу закривляється.
— Яка нога?
— Ну, стовбур.
— Стовбур! Так би й казав!
Знайшли ми ще одну ялинку.
— Лиса, — каже Мишко.
— Сам ти лисий! Як це ялинка може бути лисою?
— Звичайно, лиса! Бачиш, яка вона ріденька, уся просвічується. Один стовбур видно. Просто не ялинка, а палиця!
І так весь час: то лиса, то кульгава, то ще якась!
— Ну, — кажу, — тебе слухати — до ночі ялинки не зрубаєш! Знайшов собі путню ялиночку, зрубав і віддав сокиру Мишкові: — Рубай хутчій, нам додому їхати час.
А він неначе весь ліс узявся обшукати. Що я вже і просив його і сварив — нічого не допомагало. Нарешті він знайшов ялинку на свій смак, зрубав, і ми пішли назад на станцію. Йшли, йшли, а ліс усе не кінчається.
— Може, ми не в той бік ідемо? — каже Мишко.
Пішли ми в інший бік. йшли, йшли — усе ліс та й ліс! Тут і смеркати почало. Ми звертаємо то в один бік, то в інший. Зовсім заплуталися.
— От бачиш, — кажу, — що ти накоїв!
— Що ж я накоїв? Я ж не винен, що так швидко вечір настав.
— А скільки ти ялинку вибирав? А дома скільки вовтузився? Ось доведеться через тебе в лісі ночувати!
— Що ти! — злякався Мишко. — Адже сьогодні хлопці прийдуть. Треба дорогу шукати.
Скоро зовсім стемніло. На небі засяяв місяць. Довкола, мов велетні, стояли чорні стовбури дерев. За кожним деревом нам увижалися вовки. Ми зупинились і боялися йти вперед.
— Нумо кричати! — каже Мишко.
Тут ми як закричимо разом:
— Агов!
«Агов!» — відповіла луна.
— Агов! Агов! — закричали ми знову щосили.
«Агов! Аг-гов!» — повторила луна.
— Може, нам краще не кричати? — каже Мишко.
— Чому?
— Ще вовки почують і прибіжать.
— Тут, мабуть, ніяких вовків нема.
— А що як є! Краще ходімо швидше.
Я кажу:
— Ходімо прямо, а то ми ніяк на дорогу не виберемося.
Пішли ми знову. Мишко все оглядався і питав:
— А що робити, коли нападають вовки, а рушниці нема?