Щоденник Миколки Синицина
Шрифт:
— Це тільки так здається, — виправдовувався Мишко. — Їм ще довго сохнути треба. Вони не горітимуть.
— А ось ми зараз подивимося! — загаласували хлопці.
Вони розхапали усі палички, загнули дротинки гачечками і розвішали їх на ялинці.
— Стривайте, хлопці, — волав Мишко, — треба спершу перевірити!
Але його ніхто не слухав.
Хлопці взяли сірники й підпалили всі бенгальські вогні відразу.
Тут почулося сичання, немов уся кімната наповнилася гадюками. Хлопці шарахнулися навсібіч. Раптом бенгальські вогні спалахнули, заблискотіли і розсипалися довкола вогненними
Нарешті вогні догоріли, і вся кімната сповнилась якимось їдким, задушливим димом. Хлопці чхали, кашляли, терли руками очі. Ми всі юрбою кинулися в коридор, але дим з кімнати шугнув за нами. Тоді хлопці стали хапати свої пальта й шапки й розходитися.
— Хлопці, а чай з пирогом? — надривався Мишко.
Але ніхто не звертав на нього уваги. Хлопці кашляли, одягались і розходились. Мишко вчепився в мене, відняв мою шапку і закричав:
— Не йди хоч ти! Залишся хоч заради дружби! Будемо чай з пирогом пити!
Ми з Мишкам залишилися самі. Дим потроху розвіявся, але до кімнати однак не можна було ввійти. Тоді Мишко зав'язав рота мокрою хусткою, підбіг до пирога, схопив його і приніс на кухню.
Чайник уже закипів, і ми пили чай з пирогом. Пиріг був смачний, і варенням, тільки він все-таки пропах димом від бенгальських вогнів. Але це нічого. Ми з Мишком з'їли півпирога, а другу половину доїв Дружок.
ТУК-ТУК-ТУК
Ми втрьох — я, Мишко і Костик — приїхали до піонертабору на день раніше, ніж весь загін. У нас було завдання: прикрасити приміщення до приїзду дітей. Ми самі просили нашого вожатого Вітю послати нас уперед.
Нам дуже хотілося швидше в табір.
Вітя погодився і сам поїхав з нами. Коли ми приїхали, в будинку вже закінчували прибирати. Ми розвішали на стінах плакати, картини, які привезли з собою, потім нарізали з барвистого паперу прапорців, нанизали їх на шворочки і повісили під стелею. Тоді нарвали в полі квітів, наробили з них букетів і розставили на вікнах у банках з водою. Гарно вийшло!
Увечері вожатий Вітя поїхав назад до міста. Марія Максимівна, табірний сторож, яка жила поряд у маленькому будинку, сказала, щоб ми йшли ночувати до неї, але ми не схотіли. Мишко сказав, що ми нічого не боїмось і ночуватимемо самі в будинку. Марія Максимівна пішла, а ми наставили на подвір'ї самовар, сіли на ґаночку й відпочивали.
Хороше було в таборі! Коло самого будинку росла висока горобина, а вздовж паркана — величезні старі липи. На них безліч круглих воронячих гнізд.
Ворони кружляли над липами і голосно каркали. У повітрі гули хрущі. Вони метались у різні
А потім сонечко сховалося за лісом, і хмари на небі спалахнули червоним полум'ям. Так гарно стало! Коли б у мене були фарби, я б одразу намалював картину: вгорі червоні хмари, а внизу наш самовар. А від самовара шугає дим прямо до хмар, як з пароплавної труби.
Потім хмари згасли і стали сірі, неначе гори. Все змінилося навкруги. Нам аж почало здаватися, ніби ми якимсь дивом потрапили в інші краї.
Самовар закипів. Ми перенесли його до кімнати, засвітили лампу й сіли пити чай. У вікно налетіли нічні метелики; вони кружляли навколо лампи, мовби танцювали. Все було якось незвичайно. Тихо так, тільки самовар на столі шумить. Ми сидимо і п'ємо чай, самі собі господарі.
Після чаю Мишко защепнув на гачок двері ще й мотузкою за ручку прив'язав.
— Щоб не залізли розбійники, — каже.
— Не бійся, — кажемо ми, — ніхто не залізе.
— Я не боюся. Так, про всяк випадок. І віконниці треба зачинити.
Ми посміялися з нього, але віконниці зачинили все-таки, про всяк випадок, і стали вкладатися спати. Зсунули троє ліжок докупи, щоб зручніше було розмовляти.
Мишко попросився усередину. Костик каже:
— Ти, либонь, хочеш, щоб розбійники спершу нас повбивали, а тоді тільки за тебе взялися. Ну, гаразд, лягай.
Пустили його всередину. Та він однаково, напевне, боявся: узяв на кухні сокиру й засунув її собі під подушку. Ми з Костиком мало не луснули від сміху.
— Ти тільки нас не зарубай помилково, — кажемо. — А то подумаєш, що ми розбійники, і цюкнеш по голові сокирою.
— Не бійтеся, — каже Мишко, — не цюкну!
Погасили ми лампу і ну в темряві розповідати один одному казки. Спочатку розповів Мишко, потім я, а коли черга дійшла до Костика, він почав якусь довгу страшну казку про чаклунів, про відьом, про чортів і про Кощея Безсмертного. Мишко від страху закутався з головою в ковдру і став просити Костика не розповідати більше цієї казки. А Костик, щоб полякати Мишка, ще кулаками по стіні стукає і каже, ніби це чорти стукають. Мені самому зробилося страшно, і я сказав Костикові, щоб він перестав.
Нарешті Костик угамувався. Мишко заспокоївся і заснув. Стало тихо. Ми з Костиком чомусь довго не могли заснути. Лежимо, прислухаємося, як Мишкові хрущі в коробці шарудять.
— Темно, як у льохові! — сказав Костик.
— Це тому, що віконниці зачинені, — кажу я.
— А все-таки ми хоробрі! Не боїмося самі ночувати! — каже Костик.
Скоро трішечки посвітлішало. Стало видно щілини у віконницях.
— Напевне, вже світанок, — каже Костик. — Тепер ночі зовсім короткі.
— А може, місяць зійшов?
Нарешті я задрімав. Раптом чую крізь сон:
Тук-тук-тук!
Я прокинувся. Мишко й Костик сплять. Я розбудив Костика.
— Хтось стукає, — кажу.
— Хто ж може стукати?
— А ось послухай.
Прислухались ми. Тихо. Потім знову:
Тук-тук-тук!
— У двері стукають, — каже Костик. — Хто ж це?
Почекали ми. Не стукають більше.
«Може, примарилося», — думаємо. Раптом знову: